|
Та й принадлива ж людині Гра зелених черв’ячків, Що на ніжній павутині Тихо падають з дубів! Вітер лагідно хитає Легковійну нашу нить; Луг у квітах утопає, Жару сонця не спинить. Розгойдавшись в млі прозорій, Ми над квітами одні Плинем в сонячнім просторі, Швидко бігаєм в тіні. Вихор, буря нас погублять, Зовсім змиють в час грози, І на нас улови трублять Птиць пролітних голоси. Та жадаєм повівання, Вітерець нас не зляка; Жити мить – одне бажання, Вільно жив, то й смерть легка. Вдень – пекучий обрій синій, Небозвід не спохмурнів. Ми на ніжній павутині Тихо падаєм з дубів.
|