|
Люблю вечірнє світло, і вогні, І небо ще без зір, бліде і нерозважне, І течію очей вповільнену в тіні, – Їм бачити мене не соромно й не страшно. І я з людьми, як брат, я їм усе простив, Замисленим, сумним, що йдуть у тихій зміні, За те, що спільно ми на грані плинем снів, За те, що і вони, як я, – причетні тіні.
|