|
Поети наші крізь презирство й лють Так злагоджено творять свою справу – І голос рідних тіней обсміють. Давно заполонив мою уяву Похмурий образ із далеких літ. Самотніх дум провиджу я поставу, Я бачу літ шалений переліт, Людей пітьму, що чорним валом рине, На славу їх звірино виє рід. (То з гвельфами боролись гібелліни!) В ці роки з ними проживав і він, – На всій землі прообраз наш єдиний. Він схожих знав колись. Та все поглинув тлін, В майбутньому йому ввижались схожі чвари Ті, що й тепер, як сон без перемін. Замріяний, мов дівчина, він марив, Та все ж привчавсь пізнати шал смертей І зморшки на чоло лягли, мов хмари. Хай велич він сповідував людей, Та стогоном вже кликав: де ж владики, Що вгомонять безтямних цих дітей! Він світом нудив під прокльони й крики, Зріс між людей під передзвін мечів, О Данте! О знедоленню великий, – Воістину ти довго – в пеклі жив!
|