|
Вічний потяг невгамовний від судьби і до судьби... Олександре Завойовник, в трепеті молюсь тобі. Та не в час страшного бою, біля древніх Гавгамел, – Мрією, в ряду героїв, ти заполонив мене, Я люблю тебе, Великий, в мить другого торжества. Вибухали буйні крики, ремство проти божества. Ти до військ постав, як сонце: осліпив, немов гроза, І безвольно македонці відсахнулися назад. Ти прорік їм: «Ви забули, ким були і ким ви є... Як стада в полях бродили, полохливіші гієн. Плекана отцем фаланга, вігі збудив ваш мертвий сон; Ви зі мною йшли до Тайгу, в Сарди, в Сузи й Вавілон! Думаєте, государем став я милістю мечів? Поступився троном Дарій! Скіпетр мій або нічий! Що ж, ідіте! Шлях відкрито! Киньте прапори у тлін! Дома дітям розкажіте про красу чужих країн, Як ми в горах йшли Кавказу, про пустелі, про моря... Не забудьте ж розказати, де ви кинули царя! Тож ідіть! Чекайте слави! Та – Аммона вічний син – Тут, за августійшим правом, я зостанусь і один». Від кадил чертоги п’яні, мліють золото і шовк, В ласках трепетних Роксани гнів стихає і замовк. Цар сімнадцяти сатрапій, цар Єгипту двох корон, Спогляда – із берлом в лапі – зі стіни тебе Аммон. Стихли юрми, колісниці, на рівнину впав туман... Тільки ж ледь зійшла зірниця, – схвилювався бранний стан. В полі стогін незвичайний, мольби, просьби і плачі... Чи не пожалів ти часом за тим видивом вночі? О святе перевисання від судьби і до судьби, В час вагання і терзання знову я молюсь тобі!
|