|
Я – жрець Ізіди первородний; Я вихований в храмі Фта І Мудрим названий в народі За те, що сам я – чистота. Уста я лжою не поганив, Користолюбством не страждав І до грудей жіночих п’яно Грудьми в жазі не припадав; Давав я милостиню справно Усім, хто руку тяг мені... Та точить душу спогад давній, Що, наче змій, лежить на дні. Творив я путь річний у Фіви... На палубі зорю чекав... Котився Ніл собі ліниво, Сміявся вдалині шакал. І жінка в одіянні білім На пристані, біля корми. Явилась трепетно-несміло Над жахом нільської пітьми. І перед нею мертвий, темний Громаддям корабель холов. А я ховався потаємно Між бочок, весел і колод. І, як в жазі останню втіху, Чекала в білому, німа, Не зважуючись звершить лихо... Та впала на світанку тьма... В душі моїй тривога билась, Хотів я крикнуть – і не міг... Та враз попутний впряг вітрила, Й керманич затрубив у ріг. Всі пробудились, зашуміли, Вознісся якір, наче птах, Канати радо забриніли, – Та пристань, боже мій, – пуста! І ми, похитуючись плавно, Пішли за просвітлілий пруг, – Мені ж здавалось, ніби явно В сліпій воді розходивсь круг... Я – жрець Ізіди первородний; Я вихований в храмі Фта І Мудрим названий в народі За те, що сам я – чистота!
|