|
Ми – ті, про кого в сиву давнину Із жахом еллінські шептали міфи: Народ-буян, залюблений в війну. Сини Геракла і Ехідни – скіфи. Круг моря Чорного ми по степах, Немов ті демони, гасали бистро. З’являлись, щоб наводить всюди страх, – В верхів’ї Тигру і в пониззі Істру. У дикому свавіллі й завзятті Зловісно тут і там спахне зірниця. Відходить Дарій, Кіра на путі Зуміла скіфська впокорить цариця. Що ми були? – Щит, спис, коня сідло, Меч, панцир, сагайдак і стріли з луком. Блиск, дзвін, наліт, – таке буття було В розгулі бранному із п’яним гуком. Мороз із круговертю хуртовин Підшпигував – ми кружеляли в світі, Ножем вино рубали, й волосин Замерзлих крижані бряжчали ниті! Наш вірний друг, учитель мудрий наш, Ячмінна брага додавала сили: Ми мчали в бій під видзвін мідних чаш На поясі і з ними йшли в могили. Життя – то гульбища у бігу днів, То полювання або січі грізні... Як весело було колоть рабів, Перш ніж багаття запалить на тризні! В старих курганах, верхи на коні, Серед багатств – до звичаю з поваги – Могутні сплять царі: їм уві сні Бенкети видяться, бої, звитяги. А як з гостей вже не один хмелів, Десь збоку – там були свої закони – Юнак наш витворяв тоді для дів З срібла і кістки левів або коней. А то довкола хмурого жерця, Як смолоскип здійнято вгору димний, Ми у танку співали без кінця Несамовито-переможні гімни!
|