|
Вий, вітре, п’яний, тривожний, Росію мети до країв, Обшукуй засіки порожні, Звалюй голодних старців... Доганяй поїзди серед поля, Де в теплушках люди брудні Кленуть, серед голоду й болю, І ночі, й світанки, й дні. Смійся сміхом темним, як горе! Бачиш: он голод, твій брат, Хліб останній краде з комори Та душить блідих старчат. В городах безліхтарних і безтинних, Де злиднів чутно пісні, Покрутись, як серед пустині, Що всі загасила огні. А там, на фронтах похилих, Куди йшов, як в різницю, солдат, Димом стріляй в небосхили, Громом шалених гармат! Гей, вітре, з тих надбережжів, Де спить в олеандрах рай, Підіймай світлоносні пожежі, Наше горе старе розвівай! Ти ж чуєш? Під шум божевільний, Під прокляття, під зойки, під грім, Як впевнено, спільно, вільно Злилися ми в гімні новім! Ти, що з моря летиш на вершини, З вершин на плодючі поля, Чи не бачиш: під стягом єдиним Знов наша рідна земля! Над нашим сміхом кривавим, В темряві днів і століть Ясноока і віща заграва Невідомим огнем горить. Гей, вітре, вітре! Скажи нам, Що в муках останніх розп’ять Здіймається льотом орлиним Росія – незламна рать; Що давня в ній міць пробудилась, Що веде за собою вона, Як надії зоря злотокрила, Повсталі земні племена.
|