ІнвективаІще недавно в якім екстазі Казки новітні ви зустрічали: Уеллс, Джек Лондон огнем фантазій Вас дивували і вражали. І ви тремтіли, і ви горіли Жахливо й радісно, як діти: Вони ж далеке очам одкрили, Ніким нікому не одкрите. Трагізм, руїна – таке вабливе, Коли змальоване в романі: Нових потопів холодні зливи, Старі держави на вулкані. Тепер – збулося. Повіяв фатум, Знялися бур шалені гриви, І морем, бурею піднятим, Причалюємо в неможливе. Гримлять простори. То ветхі стіни Гіганти кинули в безодню, – І досвіток незнаний плине В Росії сніжній і холодній. Упали трони – і стало сміття. Над сміттям напис: Усе минає. Неначе казка, мить за миттю Сучасність грізна виростає. Те, що майнуло у чарах ночі, Розквітло дійсністю, не снами... Чому ж лякливо звели ви очі, Як звір, поранений стрільцями? Чому ж не п’єте дихання бурі, Де творчі хвилі гудуть, гуляють? Ах, ваші погляди похмурі Тепер минулого шукають! Чи ви, естети, лише в романах Нове любили, як люблять діти? Чи вам – не в книзі – цих днів багряних Не зрозуміти?
|