|
«Ти в поцілунках натомилася І ніжно спиш на кораблі. Земля, що снилася й судилася, Синіє і росте в імлі. Йдучи холодною будовою У тьмі поплутаних доріг, Твоєю ниткою шовковою Дедалів ум я переміг. В борні мене обличчя милої Ясніше вабило, ніж лавр, Я бився з нелюдською силою, І впав упертий Мінотавр. І серце, що самотно билося. Зазнало щастя на землі В той час, коли з твоїм зустрілося Вночі, на темнім кораблі. Та грізна доля не помилує. Кохання – завжди убива... Кладіте, друзі, тіло білеє, Де зеленіє мурава. Мій пал, від тебе зачарований, Я нині в дар богам приніс. Немов маяк, у злото кований, Афінин променіє спис». І в незваженій жалобі Темних, чорних парусів По воді, немов по гробі, Корабель сумний поплив. Спиться, сниться Аріадні, Дивна мрія вироста: Бог в короні виноградній Клонить пристрасні уста.
|