|
Віки! Віки – ліхтарики! О, скільки вас у тьмі, На пружній ниті вічності, протягненій в умі! Вогні, ви розкриваєте темнющу непроглядь... То ясні, то притемнені ліхтарики горять. Різноманітні – блискають у дивному саду, В якому, зачарований, і я сьогодні йду. Ось грають полум’яники – червоне все вочу. Ассіріє! Ассіріє! Тебе не пропущу! Все в мерехтливих відблисках, все міниться, як грань, Трава в крові, квітки в крові, на небесах – багрянь – А ось до світла жовтого підводить стежка мрій – Єгипте! Сила схована в пітьмавості твоїй! Твій промінь все пронизує: і твердь, і глибину, І владолюбно тягнеться крізь хмару навісну. Та що горить високо там, що сліпить, як собор? Над озером, о Індіє, застиг твій метеор. Він – брат зорі у просторі, але в свічаді вод Танцюють відображення, як зміїв хоровод. А ось алея знаджує, відкривши даль мені, Над входами світильники хоч прості, та ясні. Свята добо Періклова, та це ж твої світла, Ти ясністю, прекрасністю темноти розсікла! Заходжу: все тут світиться, і втілені всі сни, Всі барви й тіні сплетені, живущі всі вони! Світання одинадцяти твоїх, о Риме, чаш – Ти – білий, тріумфуючий, ти рідний нам, ти наш! Вік Данте в таємничості зловіщо золотій... Світ сяйва лазурового, о Леонардо, – твій!.. Велика лампа Лютера – проміння б’є навскіс... Дві зірочки малесенькі – вік метушних маркіз... А далі – Революція – снопище блискавиць, А там – вік дев’ятнадцятий... І я валюся ниць! І далі я не бачу вже доріг – чи їх нема? – А темрява віддалення сувора і німа. Лицем у землю вдавлений, я можу тільки взріть, Як в’ється, як сплітається вогнів минулих сіть. Але молюся вам лише, незримі вдалині, Не живші, в ночах сховані, будущини вогні!
|