|
Антонію, на небосхилі Старих, урочистих епох Стоїш ти в переможній силі, Як сон, як велетень, як бог. Боролись за народ трибуни, А імператори – за трон. Лиш ти, прекрасний, вічно юний, Мав інший вівтар і закон. Все, що життя тобі давало – І лавр, і жезл, і корогов, – Ти кинув на вагу зухвало, І переважила любов! Коли домірювалась міра І доля світових держав, Корону й пурпур тріувіра За поцілунок ти віддав. Коли секунди вже ділили, Кому ганьба і честь кому, Щоб глянути в обличчя миле, Ти повернув свою корму. Любове! Це твоє сіяння Палає в діамантах сліз. Блажен, хто біль, і осміяння, і страм, і смерть за тебе зніс! О, дай мені так само, Доле, Коли ще буде битва йти, Покинути криваве поле, Любові прагнучи, втекти!
|