|
Навколо мене ліс мовчав розлогий, Коли, смутний, там проїздив учора І в одіжі прочанина убогій Стрів на путі мандрівника Амора. Здалося – він пройшов усі дороги, Була душа його печаллю хвора. Без докору дивились очі строгі, Та тьмарила задума їх сувора. Мене на ймення привітавши сміло, Він рік: «Твоє з далекої країни Самотнє серце, те, що скніло вбого, Для слугування я несу нового». Здригнувся я, а він за мить єдину Як виник перше, зник незрозуміло.
1 Цей сонет з незакінченої книги «Сни людства» є цікавим прикладом помилки дуже освіченого Брюсова.
Адже навіяно його, безумовно, не Петраркою, а відомим сонетом із «Нового Життя» Данте!
|