|
He крив обличчя заборолом, Міцного не підніс щита, – Я ждав один, над темним полем, Де млиста далечінь пуста. Я звав: «Стріло чужого стану, Прилинь, урви страждання всі! Мені з’явися із туману, La belle dame sans merci!1» Вершив таємні я обряди В мовчанні зал і вівтарів. Ясної Дами без пощади Я привидові говорив: «Явись, як місяць над печаллю, В рокованій своїй красі, Чи прохроми це серце сталлю, La belle dame sans merci!» Стрічав лице, на тебе схоже, І не шукав від нього втеч; Як на вогонь, ішов на ложе, На груди падав, як під меч. «У крижану вгорни кирею, Чи в грізній спопели ясі, Дай впитись владою твоєю, La belle dame sans merci!» Та йшла повз мене рок за роком Ти недосяжна, неземна. Ні разу Фатумом жорстоким Твоя не стала таїна! Прийди, – вогнем любові й муки Всі прагнення мої згаси Й занур мені у серце руки, La belle dame sans merci!
1 Прекрасна дама без пощади (фр.). Вірш містить алюзії і до поезії провансальських трубадурів, і до однойменної балади Джона Кітса, і до віршів Олександра Блока про Прекрасну Даму.
|