|
Знов мені – наче скрипка співає, З напівтемряви сяє кришталь, І твій сміх невловимо ховає І цноту, і дівочу печаль. З тихим вальсом, блаженно-фатальним, Мрія зве в темний парк – до мети, Верби мліють у колі вітальнім, І мені посміхаєшся – ти. І цей вальс, і ці рухи, і звуки, Повертають і роки, і дні. Я цілую ізнов твої руки, – Ми в пітьмі, уві сні, ми – одні. Бачу очі, як Сонце, як Небо, Бачу губи, червоні, як кров!.. Буде, досить, доволі, не треба, Душу знов спокушає любов!.. Вже й кущі – не кущі – добрі феї, Кожна тінь – рай звелінь і хотінь, І ведуть нас звабливі алеї В незбагненну іще далечінь... В звуках скрипки – веселки і грози, У нестямі злітають смички, І тремтять-миготять верболози, Й зорі, й небо – у хвилях ріки...
|