|
До веж високих Карфагена Нептуна гнів мене водив. Минали дні, мов сни зелені, Там у полоні дивних див. І якщо щастя з волі бога Колись явилося на світ, У дні солодкої любові Я ним оволодів як слід. На все життя таку б неволю – В богині бути за раба. Не треба щаснішої долі, Як та невільнича судьба. Спадала ніч на місто сонне... Вогонь кохання запалав... На ложі царському Дідони Я безтурботно задрімав. Та ніч мені ще й досі сниться, І той порив, що був колись, Як перса сонячні цариці До мене трепетно лились... Але раптово – шум і тіні, Де спочивали ми удвох. Над ложем сонної богині Схилився легкокрилий бог. – Устань, – сказав мені владика. – Ти ждеш, а доля не чека. Мету покинувши велику, Собі ти жінку відшукав. Проснувся шал земний в герої! А совість нікому збудить! Ти ж мусив юний пагін Трої, Нової Трої, посадить! Скорися волі громовержця, В свою Італію пливи, Кохання вирвавши із серця, Як віхоть всохлої трави. Сказав і зник, як диво з ночі, І голос темінь замела. Крізь сон богиня раптом очі И вуста до мене простягла... Та я негайно встав із ложа, Одвівши очі від краси. А ранком сонячним, погожим Наш флот розправив паруси.
|