|
До Картагенських веж незнаних Прибитий бурями в полон, Я у розкошах ненастанних Провадив дні, як дивний сон. І як дозволили богове Блаженство нам, наземній тлі, – В ті дні жаги, в ті дні любові Я був щасливим на землі. Усе життя в такій неволі, Рабом цариці все життя, Чи може бути краща доля І горя краще забуття?.. Стояла ніч над сонним містом... Огонь кохання одбуяв... На ложі царськім позлотистім Я край Дідони задрімав. Я пам’ятав її зітхання, – Весь порив наш, немов у сні, – Гарячих персів хвилювання І руки сплетені й тісні. І от ударив світ раптовий, Окрилений почувся крок, – Над ложем ранковим любові Стоїть з жезлом кіленський бог. – Вставай, породження богині! Ти спиш, але не сплять боги: Твій уділ – донести святині На інші славні береги. Земна жага, – що їй в герої? Не піддавайся чарам слів! Ти маєш для нової Трої Зростити люд богатирів. Священна воля Громовержця, Скорися їй, пливи звідсіль До меж італьських, вирви з серця Жаги квітчастий чад і хміль. Сказав – і зник, як блискавиця, Погас, завмер за звуком звук. І враз покликала цариця Мене в обійми ніжних рук. Та я одкинувся, суворий, Уста і очі відхилив... А вранці ріг співав прозорий І флот у край Сатурна плив.
|