Невже я, перебрівши ріки, Впаду, узрівши отчий дім, Як отрок, звалений так дико Журбою й соромом своїм? Я йшов, як впевнений мисливець, Палкою вірою горів, Мені гетери тірські снились І сонм сідонських мудреців. Про що я мріяв – все настало: Всього досяг, усе я зміг. І серце пестощів зазнало, І розум – слів, мудріших книг. Та всі розтратив я багатства, Усі отрути в світі пив. Мов злодій після святотатства, Утік у світ лісів і нив. Лиш самота мені потрібна. Я жив, де трави й комиші. І лугова волога срібна Була бальзамом для душі. Та недосяжністю такою Враз уявився рідний дім, Що над змілілою рікою Поважно стеле тихий дим, Де у дитинстві яснобарвнім Я знав святиню почуття. Це спадок, витрачений марно На буйнім бенкеті буття! О, якби знову було можна У вічі світу зазирнуть І безроздумно, безтривожно В життєвих хвилях потонуть!
|