Невже, пройшовши путь відлюдну, Побачу я мій отчий дім І упаду, як син розпутний, Підбитий соромом гризьким? Я вийшов звідси, повний віри (Так, як на влови йдуть стрільці), Я снив про вас, красуні Тіра, Про вас, сідонські мудреці. І от, чого я хтів, настало, Я бачив все, всього дійшов, І серце в пестощах буяло, І розум в золоті промов. Та з рук пустив я скарб безцінний, Всі келихи отрут допив, І знов – убогий і злочинний – Утік на простір лук і нив. І радісно в нічнім спокою Свою самотність привітав, Упився срібною росою Холодних і зцілющих трав. І враз таким безповоротним Мені з’явився рідний дім З димком легким і безтурботним Над нашим річищем сухим, Де в свій дитинний вік відрадний Носив я в серці скарб чуття, Все, що розвіяв марнотратно По буйних бенкетах життя. Коли б то знов на ті дороги, До літ дитячих повернуть І без турботи, й без тривоги В житті бездумнім потонуть.
|