|
Так на шляхах людського духу, Змарнованих на порох літ, Твойого поступу і руху Лишився непохитний слід. Тебе створить задумав Фатум Із владних сил і ваготи: Не міг неглибоко ступать ти, І землю поступ твій гнітив. Що потом зводилось солоним, Росло повільно у віках, Крушив ти випадковим словом І кидав порухом у прах. Сам вражений своїм таланом, Ти, мов з праща, війська метав І знак всесвітнього тирана, Мов ставку картярі, жбурляв. Од слави й шани захмеліло Ти, ніби меч, ішов крізь світ. І стало, зрештою, несила Тебе старій землі носить. Земля дихнула в повні груди, І ти, немов листок з гілляк, Упав на сірому безлюдді Безсило на крутий стрімчак. Де за прадиким перевалом Віки цього чекала дня Тебе достойним п’єдесталом Та скеля, що звелась із дна!
|