|
Так, на шляху племен і років, На попелі зотлілих літ, Твоїх важких і певних кроків Лишився незатертий слід. Мов велетень, із криці литий, Ти, долі непомильний суд, Не міг іти і не гнітити, І не кривавить смертний люд. Все, що вдавалось поколінням, Все, що виводили віки, Ти руйнував одним велінням, Єдиним порухом руки. Ти щастя взяв собі в обладу, Примусив слугувать тобі, І всю свою всесвітню владу На карту ставив в боротьбі. Від слави вірної сп’янілий, Ти йшов, валив міцне, слабе, І стало під кінець несила Самій землі носить тебе. Світ випроставсь, і ти, безвладний, Як лист, на вітрі знявся сам, Подався в далеч безоглядну І впав серед бескетів, там, Де на незміренім просторі На тебе ждав, одколи світ, Піднесений з безодні моря Підніжжям гордим твій граніт.
|