|
Як славно звечора собі в своїй заплутаній судьбі не дорікати у журбі, удаючи, що спиш, забути клопоти пусті, у хатній чути темноті, як миша у пічнім хребті розворохобить тиш. Яка утіха й благодать, у зошит аркуші зібрать, і, благо, нікому брехать: резон, чи не резон. А до збіговиська причин і поміркованих мужчин не понукає тріск лучин і мишоловки сон. З весни не топлено: оне і переконує мене хутчій укутатись в кашне, чим серце оголить. Ані учителя стопа, ні Бог, ні янголів товпа, якщо поріг й переступа, життю нас не навчить.
|