|
Коньяк в графині личить янтарю, що, далебі, Литві симптоматично. Коньяк і вас вподібнить бунтарю. Що не практично. Радше – романтично. Він якорі обрубує на прю заціплому всьому, бодай дотично. Кінець сезону. Стульці горі дном. Шикує білка – шишками від’ївшись. Хропе в кафе російський агроном, звитяжець бездоріж, билинний витязь. Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном милуються Юрате і Каститіс. Порожні пляжі мевами живуть. На сонці сохнуть фарблені кабіни. Транзистори за дюнами ревуть, відкашлюються в комини каміни. Каштани у калюжах там і тут погойдуються, як рогаті міни. До чого метрополія глуха, в провінції співається дедалі. Богує віршів рачачих пиха у вірнім їх апостолу журналі. І зліпок первородного гріха свій образ тиражує у каналі. Яса епохи – плюнь і розітри! Скородить море прикордонний катер. Коли дзигар указує на «три», тобі, хоч запливи за дебаркадер, у поміч дзвін з костелу. Де, згори, від Сина мук німіє Богоматір. І щоб не сторонитися мети доріг, що розбігаються, де фланги готові оголитись до кости, і, власне, річ іде про бумеранги, то инде місця ліпше не найти осінньої, самітної Паланги. Без росіян, євреїв. Через весь осяжний пляж дворічний археолог бреде, задерши кирпу, навпростець, стискаючи фаянсовий осколок. І щойно серце тут заскочить грець, то некролог литовською на сполох торохне, що останній сірничок в коробочці зі урною назирці. І сонце, як у казці колобок, підмигує розгубленій синичці, до кучових сусідячись хмарок у траурі, або догідно звичці. І рокіт моря просльозить тебе, безлико – як буває у артистів. Паланга мокне, кашляє, сопе на вітрі, дослухається до свистів, і мовчки пропускає крізь себе республіканських велосипедистів.
|