|
Я двічі прокидався цеї ночі, брів до вікна, і ліхтарі в вікні, оривок фрази, мовленої в сні, крапок рядами нівечили; очі не знали, чим зарадити мені. Ти снилась при надії, й стільки літ з тобою, поперед років розлуки карався я провиною, а руки, погладжуючи радо твій живіт, по суті вже намацували брюки, вимикача. І, не в примір вікну, я знав, що полишав тебе одну там, у пітьмі, вві сні, де на світання чекала ти, не ставила в вину повернення мого чи зволікання, умисного, либонь. У темноті – там дляться миті, в світлі нетерпимі. Ми там у шлюбі, вінчані, оті двоспинні її чудиська, що дітьми в своїй заледь прикриті наготі. ’Днієї зі ночей моїх, яку не оминеш і ти, худа, змарніла, і я побачу сина чи донькý, ще без імен, неназваних – я світла не кинусь умикати, торопку осмикуючи руку пріч, не вправі лишати вас у царині скляній заціплих тіней, царині, міцній залежністю горожі днин від яви, з моєю недосяжністю у ній.
|