|
Мій дім притисли хмари до землі і охопила зашморгом дорога, що з хмарами зливається в імлі і вже не вабить комашню двоногу. Дорогу ту, схопивши за кінці, весняний вітер рве і шаленіє, і зляканому беканню вівці у стійлі неприховано радіє. Навкруг – щасливі гвалти вороння. Але й воно, глузуючи з народу, йому ж і співчуває, бо зрання ніхто не хоче слів про непогоду. І той, кому це ранок – як тюрма, підстав немає докоряти Богу, що щирих співбесідників нема, а з глузду не зійшов до монологу. І він бере перо, – і ось рядок летить у світ, зірвавшись з підвіконня. Так гай шумкий пронизує струмок і щось собі белькоче про стороннє.
|