|
Лише попіл знає, що вигоріло дотла. А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед: не все перевіє вітер, не все мітла, забираючи двором широко, забере. Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг під лавчиною, куди променю впасти зась: у тужаві обійми твані, у збіглі дні, у погній, у осад – культурний пласт. Замаравши совок, археолог на вітрюган ремиґне; але власне нахідка прогримить по світах, як зарита в пісок жага, як обернена версія пірамід. «Падаль!» – видихне він, обійма живіт, і опиниться далі від нас, чим земля від птиць, позаяк і падаль – свобода клітинок, свобода від цілого: апофеоз частиць.
|