IТретій тиждень туман пеленає білу дзвіницю коричневого захланного містечка, закинутого в глухонімім закутку Північної Адріатики. Електричне світло опівдні продовжує горіти в таверні. Плитняк дороги відгонить жовтою смаженою рибою. Укляклі автомобілі щезають з віч, не заводячи мотора. І вивіску не дочитати до кінця. І вже не теракота й охра набрякають вологою, але сирість всотує охру і теракоту. Тінь, що усотує світло, радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха пальто цілком по-християнськи. Віконниці широко розчепірені, ніби крила занурених з головою в чужі негаразди янголів. Там і сям сповзаючі струпи тиньку оголюють запальне почервоніння муру, і на третій тиждень давно висохле спіднє настільки звикає до денного світла й свого мотузка, що людина, коли з’являється на вулиці, то виходить в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу. О другій пополудні силует листоноші набуває в під’їзді чітких обрисів, щоб миттю знову стати силуетом. Удари дзвонів у тумані повторюють ту ж процедуру. У висліді нехотя озираєшся через плече і стовпієш, як той перехожий, аби щомога ліпше розгледіти щиколотки красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш, окрім клаптів туману. Безвітря і тиша. Напрям втрачений. За поворотом ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок, котрих наздоганяють лише запахи водоростей і обриси пірса. Безвітря; і тиша, як іржання завше певної щодо напряму чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла. IIВзимку, зазвичай, сутеніє надто рано; десь там, іззовні, над головою. Туго сповиті клаптеподібною марлею стрілки міських годинників відстають від померклого в далечі розсіяного денного світла. Постоялець, спустившись за цигарками, за десять хвилин вертатиметься до себе пробуравленим у тумані його ж тулубом тунелем. Рівний гул невидимого аероплана нагадує дзижчання пилотяга у віддаленому кінці готельного коридору й поглинає, стихаючи, світло. «Неббія», – промовляє, позіхаючи, диктор, й очі на секунду злипаються, на кшталт мушлі, коли пропливає риба (зіниця занурюється ненадовго в свої перламутрові сутінки), і підворіття з лампочкою схоже на дитину, поглинуту чтивом під ковдрою; ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста в ніші. Теперішнє, наш час зі стуком відскакує від бурої цегли опасистої базиліки, мовби білий шкіряний м’яч, вгачений в неї школярами після школи. Щербаті, та не мислячі себе в профіль, обшарпані фасади. Лише голі литки кривих балясин одушевляють наглухо зачинені балкони, де понад зо двісті років ніхто не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця. Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто, від нудьги чудовиськами, карнизи. Колонада, що опливає, ніби стеарин. І сліпі, агатові розкоші непроглядного скла, за яким приховується кушетка й піаніно: старі, але саме світлом дня вдало збережені таємниці. У прохолодну пору року нормальний звук благоволить теплу гортані перед примхами відлуння. Риба умовкає; в надрах материка виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно. Повислий над прісним каналом міст утримує розпливчастий протилежний берег від спроби геть відокремитись і вийти в море. Так, дихнувши на скло, виводять ініціали тих, з чиєю відсутністю не змиритись; патьок перетворює заповітний вензель на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною губкою легенів цупку молочну пару, видихнуту спливаючою Амфітрітою та її нереїдами! Простягни руку – й кінчиками пучок торкнись торсу, вкритого дрібними пухирцями і пахучого, мов у дитинстві, йодом. IIIВипране, випрасуване простирадло затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря на мить тужавіє – голубом або чайкою, і негайно розчиняється. Витягнуті з води човни, баркаси, гондоли, плоскодонки, як розпароване взуття, розкидані на піску, що поскрипує під підошвою. Пам’ятай: будь-який рух, посутньо є перенесенням ваги тіла в инше місце. Пам’ятай, що минуле не втиснути без залишку до пам’яті, що йому необхідне майбутнє. Міцно затям: лише вода, і вона одна, завжди і всюди лишається вірною собі – невразливою до метаморфоз, пласкою, перебуваючи там, де сухої землі більше нема. І патетика життя з його початком, серединою, рідіючим календарем, завершенням тощо збивається з пантелику перед нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною. Жорсткі, мертві дроти виногронної лози дрібно тремтять від власної напруги. Дерева почорнілого саду нічим не різняться від огорожі, що має вигляд людини, котрій більше ні в чім і – головно – нікому зізнаватись. Сутеніє; безвітря, тиша. Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого очерету. Копнута носаком бляшанка злітає в повітря й чезне з виду. І хвилею по тому не розчути звуку її падіння в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.
|