|
Ти випурхнеш – вільшанка, ниций птах, з трьох вільшняків, згадаючи в неволі, як в сутінках, переборовши страх, люпин з горохом б’ються в чистім полі. Крізь вербні вуса зімкнені – туди, де лицарі в’юнкі, несамовиті краплинами небесної води притихлу землю зрошують щомиті. Вільшняк здригнеться раптом, і на це вмить в голові вже здогадка готова: мовляв, то, поправляючи сильце, поворухнулась постать птахолова. Насправді ж там, під тулубом верби, стежина висне, світиться, біліє. Не чути ні дзюрчання, ні стрільби, не видко ні Стрільця, ні Водолія. Це тіні, тіні з крилами, нічні, прямують, вивертають темні кущі – як спогади – настирні, мовчазні. І, як часи минулі, – невмирущі.
|