|
Дмитрію Бобишеву Горезвісна ця голка, ці жадань горезвісні стоги при ній, у півсвітлі міськім, у півмреві, у міськім гамі, плеску і стогоні, тонесенька пісенька смерти. Сяєво вулиць, сяєво вулиць домальовує нам це місто і оцю воду. І короткий свист, що фасад сутулить, і зривається вверх, поривається на свободу. Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети, мертве листя кружляє осипаними рублями, над щитами реклами вузькі літаки пропливають в небі, як міські птахи над залізними кораблями. Неугавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом, як у дні повернень, не забуті нами ніскільки. Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом, і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки. Ось і життя проходить, світло меркне в затоці, зі шелестом плать, дробом підборів, багатоіменням, і ти зостаєшся зі цим народом, зі цим містом у цій епосі, авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім. Дівчинка-пам’ять бреде по місту, сутінь над нею ціпне, ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй, юнка-пам’ять не зводить вічі з вітрин, оглядає століть натільне і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.
|