|
Тепер, стільки знаючи про моє життя – про міста, про в’язниці, про кімнати, де я божеволів, та оговтався, про моря, в яких захлинався, і про тих, кого я так і не втримав у обіймах, – тепер ти міг би зітхнути в полегші: «Доля була до нього щедрою», і присутні за столом кивнуть задумливо на знак згоди. Хтозна, мо’, ти і правий. Додай до списку решти своїх чеснот також завбачливість. У ті роки, коли ми грали в чха на панелі біля кінотеатру, хто міг помислити відстані, більші заціплої п’ятірні, розчепіреної між орла і решки? Ніхто. Безтурботний прощальний змах руки в кінці вулиці обернувся першою рискою радіусу: повітря в чужих краях частіш будь-чого нагадує ватман, і дощ заштриховує сліди, не чіпані блакитною гумкою. Хтозна, можливо, саме тепер, коли я пишу ці рядки, сидьма в цеглянім маленькім містечку в центрі Америки, ти бредеш здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах нидіє ще одне покоління, витріщившись на сіробуромалинову пляму нелегальної півкулі. Коротше – найгіршого не трапилось. Найгірше трапляється тільки в романах, і з тими, хто кращі нас настільки, що їх втрачаєш умить з поля зору, і відлуння їхніх трагедій мішаються зі співом веретена, з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли. Ми більше не побачимось – і тому, що фізично вельми перемінились. Стрінься ми, стрілись би не ми, а те, що скоїли з нашим м’ясом роки, щадячи тільки кістку, і псу з годувальницею не признати за запахом чи рубцем прибульця. Щедрість, ти кажеш? О, так, щедрість хвиль океану до скіпки. Геж, хто не оскаржує долю, той не гідний її. Та якщо час прознає за наслідки своїх трудів за розпливчастістю спогадів, то – гадаю – і твоє лице цілком здатне украсити бронзовий пам’ятник або – на денці кишені – ще не трачену копійчину.
|