|
Це вірші про те, як лежать на землі камені, пересічні камені, половина яких не бачить сонця, прості камені сірого кольору, прості камені, камені без епітафій. Камені, що приймають наш поступ, білі під сонцем, а поночі – камені подібні до великих очей риб, камені, що перемелють наш поступ, – одвічні жорна одвічного хліба. Камені, що приймають наш поступ, буцім-то чорна вода – сіре каміння, камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці, коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом. Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА. Камені, котрими колись викладуть бруківку. Камені, з яких муруватимуть в’язниці, або камені, що залишаються нерухомими, буцім камені, котрі не викликають асоціацій. Так лежать на землі камені, камені, з котрих не вичавити води, пересічні камені, схожі на потилиці, пересічні камені, – камені без епітафій.
|