|
Знов березень. І знову я служу. Вітаю неталан свій при нагоді, наїть мінливих мішанці годжу у дріб’язкових змін коловороті. Дедалі менше надить білий світ відволіктися в учті щовечірній, допоки неугавно гуготить на вулиці мій вік, хуткий на війни. Світ міниться. Не та, не та юрба довкіл, і на уклін безцеремонна. О, часе, порожнечею хіба сповняй години в домі Аполона. А світ живе, як старець-однодум, і знов жахає голосом гугнявим, допоки ми урівнюємо ум зі скоєним навпомацки діянням. Як мало я на світі поживу, завалений не вічними ділами, і товпи полуднів зимових над столами, так, мовби я їх сам сюди зову. Ба, не занадто вбуде у мені – живій чи неживій уже людині – від переплат завідомо в ціні, аби іззовні виявитись вільній. Хвала розв’язці. Занавіс. Кінець. Від’їзд. І ця галантність повожатих, і світлі сходи, лиця у свічадах, і лавровий засніжений вінець.
|