|
О, мій пустий, німий! В осінній півімлі ледь-ледь прозоре воцаріння саду, де листя приникає до землі у немочі тяжінню дати раду. Такий німий! Невже у талані моїм і твій – собі вбачає виклик, і гул плодів опалих не мені, як дзвонів угорі, тобі не спільник? Великий саде! О, даруй словам кружляння віття, істини кружляння, де я іду назустріч деревáм у падолист, у сутінь пожадання. О, час жадань наступної весни твоїм гілкам, душі моїй печальній, коли і ти плодами тільки сниш, і тільки порожнеча – плід реалій. Ні! Їдьмо геть! І хай мене зовуть навперегін армадиська вагонні, моя земна й твоя висока путь – в несосвітенних відстанях тотожні. О, любий саде! Прощавай! Взнаки досвітній німоті нова прикмета: великим садом зронені роки в гіркі рядки ідилії поета.
|