|
Тут, на землі, де я і єресь ніс, і ставив свічі, де грівся, яко миша, в попелищі чужих жалів, де, гірше миші допавшись, гриз родимі словники, чужі тобі, де тільки завдяки тобі, себе і бачу з тої звиші, і то – мельком; де – ні душі, аби її глаголом будити міг, або, ослаблий горлом, бодай кивком, у кашлі, кроплячи уста в одній, кастальської натомість, слинній вільзі, над аркушем, уклінніш вежі в Пізі у млі нічній, тобі твій дар вертаю я, – не закопав, бач, покіль; а повели душі явити профіль, ти б угадав, що і вона є зліпком зі того гіркого дару, що більше анічим не володала, і з ним тобі обіцяне сповня. Не обпечуть тебе глагол, ні каяття, ні кипи питань клятущих – отієї віспи, ядучіш трут густих наріч, заражених – хто зна? – чи не тобою; поважним, отже, чином ти від болю себе хистиш. Несила ждать яси твоєї, Янголе. Від клику не владного отак уяві лику, як твій, гучать хіба лящу – мовчанкою навідліг: у відлунні не вгомонять її ні сміх на кутні, ні зойк: «Почуй!» Ба, це мені і бавить вухо, чуле різнобою, і поміч перемові зі тобою у вишині. А що гонець не вернеться в Ковчег, вістує доста, що усіляка віра – ліпша пошта в один кінець. І небеса, ні плач сіром, як я, ані молебень не понукають до палких взаємин. Оце тобі – і доказ, і яса, що в наготі заручник днів не убоїться кражі, що я кладу на речі в камуфляжі. Там, на хресті не чутиметься: «Чом я гірш Вараави?» Ні всеблагу мені не нести вість! Оскільки біль не виняток зі правил: страждання – хист субтильних тіл, і люди є випробувачі болю. Чи так, чи сяк: як не його сваволю, то свій наділ. Тут, на землі, всі гори – у понятті суто людськім – кінчаються не піками, а спуском униз: вві млі, зціпив уста, стигмати свої рядячи в дерюгу, по другому речей ітимеш кругу, після хреста. Тут, на землі, від ніжности до умобіснування всі жизні форми є пристосування. У тім числі і нетерпець жаги злиття зі Богом, як пейзажем, де кожного вистежує, заважим, меткий стрілець. Усе висить на гаках запитань, як булька з носа, нехай ти злодій, бард або філософ – у всі часи тут, на землі несе, як рибним духом, у обійми з природою, і у обійми діви, у зáмки слів! О, дух-цілитель! Я зі безодень мозерівських блюд так наковтався варива секунд і римських літер, що пильний слух, допіру ревний в помочі охочим, ні щебіт не дійма, ні гаю пошум – так я оглух. Не поміч, вибач, твою прохаю, неосяжна вись! Немає стрілок, щоб не розплелись самі опівніч. Катма свічі, коли, обійми нехтуючи пізні, м’яких перин будильники залізні гримлять вночі! Ні, ти пристанищ в онуці вавилонської – зі слів недобудови вічної – нічліг не обіцяєш! Така бо тиш там, угорі, доклалась до учину, що, на горище деручись, летиш в її пучину. Там, наверху – почуй одне: я дякую уклінно, що ти відняв усе, чим на віку владав я. Що доконане творіння, вінець зусиль є хліб злодюзі і прообраз Раю, вірніше – часу добич: от і раю, бодай відтіль, із-за утрат не смій гнівитись у розчаруванні, коли безодень Часу инші грані себе стократ проявлять разом: і морщавість рис, і старчі борозни; еге ж, цих ліній – їх не розгладиш, нетривких, як иній, заледь торкнись. Утім, якась, остання, може, розуму крупиця, цінує, що увесь не приліпився до кущ отих, томів і словника, що ти не в масть моїм задаткам, комплексам і форам зайшов зі них – не лишив гиблим формам на глум нещасть. Ти за утрату вбачати це і мстою блазня міг, угодництвом стінному циферблату, моєю грою з Часом – далебіг! Куди мені! А хай і так, то неумисним свідком – отак мені зіяв за кожним диском тунель в стіні. Копай же, рий! Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом, ший серцю жах глибокої пори зі смертним часом. Ший хлані мук, ревнуй, перелицьовуй спересердя! Та думка щодо – як його! – безсмертя є голос усамітнення, мій друг. Цю фразу впору мені волати, гледячи заледь попереду – раз в перспективі смерть осяжна зору – хто оддалік зголоситься? Цих слів луна-сердега? А чи і там з поміхами нелегко, як на землі? Опівніч. Тиш... Чолом об стіл бодається заочник. Пора пічної миші і всеношних у млі підпіч. І у вікні товпа дерев у дерев’яній рамі, що ті легені в шкíльній діаграмі, як уві сні. Все відкололось... І час. І доля. І боги скупі... Лишилась тільки пам’ять по собі, спокійний голос. Одна вона. І та – що жужіль, вигорілий, ржавий, листів якихось коштом, фотографій, дзеркал, вікна – і тиш така... І гірко, що немає основного! Шкода, нема у християнстві бога – бодай божка – спогадування, ключника речей з кімнат забутих – ідолища з ликом лахмітника – давати ради лишкам глухих ночей. Опівніч... Тиш. Грачині гнізда, що каверни в бронхах. І диму клапті риються у схронах піддаш, горищ. Стенання, крик безадресні у опівнічну пору – чого я, небожителю мій, спору нема, уник. Страсна. І ніч. І смак життя звів щелепу в судомі, так, ніби наслідив в чужому домі і вийшов пріч! І – вдар, як струмом! Зі тридев’ятих поверхів у млі вікно горить. Втина узагалі – навідліг – рубом, об чім тобі витійствував – одній із ляль, що суспіль облюбували опівнічний купол. Тепер відбій, і маяття, навіщо стільки чорного по білі? Гортань, і та – у крейді, у вугіллі, у ній – глевтяк не слів, не сліз, а подиву звитязі пізній снігу – цій потолочі світла у відлигу, що і колись, у мезоліт. А з-за стіни, тоненької, як аркуш, маля кричить, і у вікні лікарні німує дід. Страсна. Квітневі візії весни. А світ не збувся льоду й білизнú. І зір маляти, не гожого і звестись, поготів не припускає танення снігів. І не уйняти цього резону – спогадом вперед – старому у лікарні на погоду: він бачить сніг і знає, що помре до танення його, до льодоходу.
|