|
М. Б. IНіби денце стакана, нагадуючи печать на скатерці океану, що годі перекричать, світило рушає в другу зі півкуль, де ссавці зносять денну ядуху гірше риби у цій. IIЗвечора, моя люба, тепло. Запала тиш папуже німа, сугуба, доконана, як і ніч. Повня в кущ чистотіла зцідилася молоком: недоторканність тіла дотримується цілком. IIIМоя люба, що толку затятися і товкти воду у ступі. Голку годі тепер найти в кипі людського сіна. Ліпше гайнути за тінню; чи, обопільно посувати ферзя. IVВсе осібне, що разом берегли, далебі, перетирає часом, ніби гальку прибій, то – защедрий на ласку, то – з помоги різця – оберта у цикладську річ без ознак лиця. VО, що менша поверхня, менше і обнадій вірникам одкровення слідувати по ній. Може, і тіл пропажі потурає тамта – з боку дір у пейзажі – за сліпуватість мста. VIТільки простору користь у вказівнім персті впору. Як і проворність світла – у пустоті. Так і псуються вічі: що ти далі проник; що постарівши вдвічі, що від читання книг. VIIБа, зацупка для ока мла. І за млу цупку у вертикалі плоске нидіє у боргу. І людина – лиш автор стиснутих кулаків, як сказав авіатор, що осідлав хмарки. VIIIДати відчаю раду легше, коли полегш занавісу, антракту, як замолоду, не ждеш. Світло сцен у кулісах меркне. І йтимеш пріч в рукоплескання листя, в американську ніч. IXВсе це – товар на виніс: торсів, пенісів, чіл. Географії примісь в часі – людський наділ. Нехотя, зі-під палки, владу цю, як ніде, відчуваєш у Парки, що невгавно пряде. XЖухла вже незабудка мозку кривить мій рот. Що тридцять третя буква, я слідую сонмам чот. Різноязиким, прецінь, по кім голоси в журі – жертвам законів речень, ком і крапок наріч. XIЛюба, нотацій млосних годі! мерців, живих. Учта лиш суголосних буквиць, їх ніг кривих. Добре грав достобіса свою роль свинопас, чий нечіпаний бісер переживе всіх нас. XIIБа, що густіше розсип чорного на листі, легше в минуле доступ бачиться пустоті будучин. Що, до речі, не віщує добра, а прискорює втечі по паперу пера. XIIIТи не почуєш звіту на питання «куди»: сторони цього світу сходяться у льоди. Є і у мови полюс, північ, де сніг побляк, як Ельзевір, де голос не зметнеться, як стяг. XIVОт і рядкам цим нічим крити потали сил, кутатись. Це, як двічі зась у одну постíль. Навіть коли, як милість, свіжу не подадуть. Це – не Сатурн, і з кілець в неї не плигнеш тут. XVЦю карусель без цілі оспівував Гесіод: зійдуть не там, де сіли, безліку ніг заброд. Кільки млою не колеш віч – керункам благим вторитиме одно лиш слово, – другим вкруги. XVIТак барана на вертел нижуть, разводять жар. Я, як зміг, обезсмертив те, що не удержав. Ти, як могла, простила все, що я натворив. От і пісня сатира вторить шелесту крил. XVIIЛюба моя, ми квити. Більше: це тільки ми віспу собі щепити зволили від чуми. І гримасі обличчя ще обирати з лих менше, і передпліччя збавлене цих утіх. XVIIIО, щедроти пророчі – дням грядущим услід – бичування за отчі імена не болить. Ми, що лелеки окіл звитків незгойних кривд. Ми і живі, допоки є прощення і шрифт. XIXЦі дві речі зіллються у подобі зіниць подивованих з блюдця поглядів долілиць. І ні йоти неправди, якщо нас там нема, щоби зір астронавти не трудили дарма. XXВийми, друже, з кіота лик Пречистий Жони. Зі родинного фото гурт малий озирни. Звів наш дружок мордатий кадр безцінний на пси: вибрав миті моргати; ба, і ніколи всім. XXIНедолугіш, чим ящір в філармонії, вид нас, відкладених в ящик. Узнаки, вочевидь, і криївки на завтра рідкуватий заміс: почуттів динозавра і кирилиці мікст. XXII1Все іде до докуки, не гіркоти. І факт, що сучасні науки мало чим пособлять. Стоїк, дастьбі, є стоїк на третину, авжеж. Пил сідає на столик і його не зітреш. XXIIЦі рядочки, по суті, старчих літ маячня. За повини їх судді не накинуть і дня. Іванову. Петрову. Ні на кістку крихку. Але вільному слову не до квит і покут. XXIIIТак ми гасимо лампу, пнути щоб табурет. Усьому дати ладу часу, люба, ущерть. Краще вже у пролозі все звести до кінця, темноті у помозі мускулами лиця. XXIVОсь кінець перспективі нашій. І поготів – далі дивини дивні часу і зайвих днів, фінішних перегонів, містечкових чуток; зайвих слів і резонів, і про тебе – мовчок. XXVОкеану зітхання, ніч улітку. Жара, як рука чужака на тім’ячку. Чи орандж кірки зі апельсина, жухлий. І на обряд, як жреці Елевсина, мухи усілись в ряд. XXVIТім’я от-от попустить. Я слухаю шелест лип. Чуте гірше за гугіт і знаменитий схлип. Гірше, ба, аніж дітям заподіяний біль. Бо дедалі боліти нічому, далебі.
|