|
«Я бачила Петрова уві сні. Він, як живий, до ліжка підійшов, я хотіла запитати про здоров’я, та враз збагнула недоречність слів.» Вона зітхнула і перевела зір на гравюру в дерев’яній рамці. Там йшов орач в солом’яній панамці в кільватері похмурого вола. Петров женився на її сестрі, але кохав своячку. Якось в цьому освідчившись (десь в році позатому), він взяв відпустку й потонув в Дністрі. Весняне небо. Оранка. Сівба. Орач і віл. І в борозну, як зерна, хтось кинув жменьку літерок мізерну: «на пам’ять Івановій від П-а». Чай випито, вже треба йти. Прогрес її прозріння в тому, що крізь вії горить, як зірка, впевненість-надія: «я б з ним лягла, якби він був воскрес». По сходинках спускаємось надвір, й вона наводить (вже автоматично) підсилений вологою свій зір на зірку в далині математичній.
|