Пропоную вам невеличкий трактат щодо автономности зору. Зір автономний унаслідок залежности від об’єкта уваги, розташованого неодмінно зовні; саме себе око ніколи не бачить. Звужуючись, око пливе за кораблем, пурхає зі пташиною з гілки, огортається хмариною сновидінь, як зірка; саме себе око ніколи не бачить. Уточнімо думку й візьмімо красуню. У певному віці ви розглядаєте красунь без надій покрити їх, без прикладного інтересу. Попри це, око, ніби невимкнутий телевізор у пустій квартирі, продовжує передавати зображення. Питається – чого заради? Далі – декілька тез лекції про прекрасне. Зір – засіб пристосування організму до чужого середовища. Нехай ви до нього цілком пристосовані, це середовище лишається абсолютно ворожим. Ворожість середовища росте в міру в нім вашої присутности; і зір загострюється. Прекрасне нічому не загрожує. Прекрасне не таїть небезпеки. Статуя Аполлона не кусається. Біле простирадло також. Ви спішите на шелест спідниці в пошуках мармуру. Естетичне чуття є зліпок з інстинкту самозбереження і надійніше, ніж етика. Потворне важче перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне спотворити. Потрібен сапер, щоб зробити небезпечне безпечним. Цим спробам слід рукоплескати, надавати всіляку підтримку. Втім, відокремлене від тіла, око радше забажає оселитись де-небудь в Італії, Голландії або Швеції.
|