|
Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі, як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули. Команда у самім спіднім – бабії, онанюги – засмагають на палубі, справні і недолугі, ба, без гроша у кишені для гульок в місті, – променями прип’ятій немов листівці на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари хмар, нота пітних пахов і перебір гітари. О, Середземне море! після твоєї пустині нозі кортить опинитись в уличній павутині. Палубні надбудови і поржавілий базис у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис. О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки звівши, либонь, і входять у вушко голки, щоб сісти за круглий столик голосу крови ради зі місцевою кралею під гірлянди і чути, як у південнім небі над корогов купальні шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.
|