|
Безсенсове, злостиве віддаля, безлисте, ледь не стадії вугля сягаючи у кольорі, зі зла природою підібраного для безвихіді – яка і звихи віт ніяк не калькулює, і давно уже у кільцюванні зим і літ своїх неперебірливе, – воно, корінням ідучи у перегній зі свого листя прілого, у тьму верхівкою, тирчить і нині в ній, як символ всепогідности, чому ніхто не напучав нас, вперекір немозі сторонитися допір, бодай на невибагливий позір, ні сонця, ні зірок, ані сокир.
|