|
Алея зі статуями з отверділої грязі, схожими на обрубані дерева. Деяких пізнаю. Когось бачу уперше. Вочевидь, це боги місцевих рік, лісів, доглядачі тиші, або – згустки чужих, невідомих мені споминів. Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони бачаться незавершеними, ніби думка; кожна намагається зберегти навіть тут, в царині майбутнього, статус гості. Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі. Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля: майбутнє і є панацея від того, чому властиво повторюватись. І по небу розкидані, як речі холостяка, хмари, зі вовною їх навиворіт і випрасувані. Тхне хвоєю, цією колькою субстанцією ледь знайомих місць. Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі від сусідства своїх подоб, від розмитости наоколишнього ландшафту. Озовися яка із них, і ти радше зітхнув би, аніж здригнувся, чуючи знайомі голоси, чуючи що-небудь на кшталт: «Дитина не від тебе», або: «Я вказав на нього, але від страху, не від ревнощів» – дрібні, двудесяти літ витримки, таємниці сліпих сердець, маній зі недолугою жагою влади над собі подібними і нечулих її тавтології. Кращі серед них були і жертвами, і катами. Добре, що чужі спомини втручаються у твої. Добре, що деякі з цих фігур тобі видаються сторонніми. Їх присутність натякає на инші події, на инший варіант долі – цілком можливо, не ліпший, та неодмінно тобою змарнований. Це і вивільнює – і не так уяву, як пам’ять – і надовго, якщо не назавжди. Знати, що тебе обдурили, що остаточно про тебе забули чи, навпаки, що тебе досі ненавидять – украй неприємно. Та уявляти себе центром хай незугарної світобудови непристойно й нестерпимо. Рідкісний, можливо єдиний відвідувач цих місць, я гадаю, що маю право оповісти без прикрас побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла, наш украй занапащений маєток у часі, зі жменькою ревізьких душ, зі вгіддями, де вигостреному серпу, мабуть, особливо не розгулятися, і де сніжинки повільно кружляють, як приклад поведінки у вакуумі.
|