(З поеми «Хода»)Кошмар століття – в ядернім грибі, і ми обвиклі з тупотом чобіт, ми звиклі до обмежень у їді, роками лиш на хлібі та воді, ми і без ріски в роті, рік у рік продовжувати надилися рід, твердити генералів імена, от і на «хакі» мода не мина; терплячі, тихі та веселуни, жили ми від війни і до війни, малої, ба, чи більшої – хутчій тим у крови – своїй або чужій. Це звично нам. І нас не похитне ні вибухом, бодай і всеплане- тним, ані неміччю – страхіть не те що усвідомити – в’явить. Ба, мовкну, позаяк не ущуха в лісах геополітики юга. Життя і смерть, і до небес нудьга. А далі – геж, яка не є – зима. Пишу, а труб колінця недарма заціплі – і прикручується кран, і вата прокладається між рам, тепер ти домосід, а ще звіздар, і протяг зі кватирки календар жовтневий сіпа, і зима в умах; і бачу я, як за церковним садом неоковирна бляха на дахах подобатись жадає снігопадам.
|