|
Пам’яті Джанні Буттафави IЯ стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах. Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула місцин, де плоди частіше робляться з глини. До колін у снігу, ти височів, білий, паче того – оголений, в компанії одноногих, властиво голих дерев, отаким собі фахівцем з перепадів температури. «Римське божество» – промовляла вицвіла табличка, і для мене ти був богом, адже знав за минуле більше, аніж знав я (а майбутнє мене в ті роки не вельми і цікавило). З іншого боку, кучерявий і опецькуватий, ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись. Спершу базікав я; щось стосовно Помони, звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей, відсутности овочів, плутанини з порами року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних коли не по суті, то завдяки тону жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна прамова; спершу, напевно, було «ой» чи «ай») ти почав одзиватися: мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця ніби відтанула, і губи заворушились. «Вертумн», – врешті промимрив ти. «Мене звати Вертумн». IIЦе був зимний, сірий, радше – безбарвний день. Кінцівки, плечі, торс, у міру того як ми переходили від теми до теми, повільно рожевіли і вбирались тканиною: капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги. Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши, зосереджено дослухався шелесту парку, перегортуючи зрідка клейкий лист в пошуках точного слова, влучного виразу. У будь-якому разі, коли не помиляюсь на момент, коли я, незле натхненний, витійствував про історію, війни, неврожай, кепський уряд, вже відцвів бузок, і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи звичайного громадянина, змученого державою, температура твоя була тридцять шість і шість. «Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. – Ходімо; покажу тобі місцину, де я народився і виріс». IIIДорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари, в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі ці особливости: розпливчасті обриси, хаос, розвалини світу. Але це б означало майбутнє – тоді, коли ти вже існував. Перегодом, у пустій кав’ярні, в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку, де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись, я визнав свою помилку, почувши твою розмову з однією старою. Мова була, як суміш вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх хвиль – і такою стрімкою, що упродовж перемовин ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї. «Хто вона?» – спитав я після, коли ми вийшли. «Вона? – ти знизав плечима. – Ніхто. Для тебе – богиня». IVТрішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш траплялися перехожі. Деякі з них кивали, инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль. Всі вони були, однак, темноволосими. У кожного за спиною – бездоганна перспектива, у тім числі – у дітей. Що стосується стариків, у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля. Дійсно, минулого усюди було значно більше, ніж сучасного. Значно більше тисячоліть, аніж гладких автомобілів. Люди і статуї, в міру їх наближення і віддалення, не збільшувались і не зменшувались, натякаючи, що вони – величини постійні. Дивно тебе було бачити у природнім оточенні. Не менш дивувало те, що і мене майже всі розуміли. Секрет, певно, полягав у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі, або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом абсолютного слуху до нечленоподільних звуків. V«О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози. На кого я гляну – зазвичай і стає мною. Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном». VIЧвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос, ним вимовлені слова, і відчуваю на собі пильний погляд твоїх сірих, дивних, як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми, мовби скуйовджені трамонтаною китайські ієрогліфи, і кипариси, як єгипетські обеліски. Полудень; ветха балюстрада; і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна божества! тимчасова для божества, але для мене – єдина. З залисинами, з вусами радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше, з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу – торсом. З иншого боку, не мені хизуватися діаметром, рядитися Сатурном, кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма, а час – особливо. Наші кільця – скорше кільця дерев із їх перспективою пня, аніж сільського хороводу або обіймів. Торкатися тебе – торкатись астрономічної суми клітин, ціна якої завжди – доля, але котрій лише ніжність – пропорційна. VIIІ я оселився в світі, в якім твої жест і слово стали незаперечні. Мімікрія, наслідування розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою (що далось узнаки з роками деталями гардеробу). З уст моїх у розмові часом почав зриватись особовий займенник множини, і пальцям передалась жвавість глодини у горожі. А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт, тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг, я чую, що і за моєю спиною тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади, що у дальнім її кінці також синіють хвилі Адріатики. Сума їх, безумовно, твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта, дріб’язок, яким щедра безкінечність потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів, почасти, мабуть, оскільки одне воно – тимчасове – і спроможне до відчуття щастя. VIII«У цім сенсі, таким, як я, – ти усміхнувся, – від вашого брата користь». IXЗ роками стало здаватися, що радість життя зробилась для тебе буцім другим єством. Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна радість для божества? чи не вічністю божество у підсумку, сплачує за радість життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто, ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому струменю, цеглі базиліки, голкам піній, чіпкості почерку. Більше, ніж ми! Незмірно більше. Мені видалось навіть, що ти заразився від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону на простору площу, брязкання дзвонів, обтічність рибин, рване колоратуро баченого тільки в профіль птаха, перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра, шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті, хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра, все це закінчиться. Можливо, саме у них безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися. (Бо безсмертним чужі наші побоювання.) У цім сенсі тобі від нашого брата користь. XНіхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі. Це не так вже і дивно, з огляду на твоє походження. Якось опівніч, в центрі світу, я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок, і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім не таїна. Навспак, в космосі видно все неозброєним оком, і сплять там без ковдри. Жар у тиглі зірки такий, що, стигнучи, годен породити алфавіт, рослинність, форму часу; просто – нас, з нашим минулим, майбутнім, теперішнім і таким иншим. Ми – всього лиш градусники, брати і сестри криги, а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті. Відтам і твоя незримість. Боги не полишають плям на простирадлі, а тим паче – потомства, утішені рукотворною подобою в кам’яній ніші чи у кінці алеї, і навіть щасливі у меншости. XIАйсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд рекламує десь на півночі бетонну піраміду. І ти, еге ж, лаштувався понехтувати своїми прямими обов’язками. Чотири пори року все більше скидаються ‘дна на одну, змішуючись, ніби у вицвілім портмоне заядлого мандрівника франки, ліри, марки, крони, фунти, рублі. Газети бурмочуть «ефект теплиці» і «спільний ринок», але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном. Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним полем попередниця шалапута Крісто. У підсумку – птахи не відлітають вчасно до Африки, субчики, схожі на мене, рідше і рідше повертаються додому, платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно жити, щомісячно треба і сплачувати за це. «Що банальніш клімат, – як ти підмітив, – то майбутнє швидше стає сьогоденням». XIIIСпекотного липневого ранку температура тіла падає, щоб сягнути нуля. Горизонтальна маса в морозі має вигляд сировини для садової скульптури. Почавши розривом серця і скінчивши оціпенінням. Цього разу слова не подіють: моя мова для тебе більше не іноземна, щоб прислухатися. І годі вступити в хмарину двічі. Навіть якщо ти бог. Тим пак, якщо ні. XIVУзимку глобус подумки сплющується. Широти наповзають, особливо в сутіні, одна на одну. Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням. Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом. В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння є категорією будучини, що сама є порою, коли більш анікого не любиш, навіть себе. Коли зодягаєш речі на себе без наміру все це негайно зняти в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш вийти з дому в одній блакитній сорочці, не кажу – голяка. Я доста навчився у тебе, але не цьому. В певному розумінні, в майбутнім нам ніхто не близький. Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити, ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси. Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах. Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над змішаним лісом і зоною чорноземів – над краями минулого. В майбутнім його нема, робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає взимку на відноги Альп, на милі Апенніни, вихоплює то галявку з її квітом, то просто що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра; і не тільки узимку. Майбутнє завжди настає, коли хто-небудь умирає. Особливо людина. Тим паче – якщо бог. XIVРозмальований в барви зорі собака гавкає в спину перехожого кольору ночі. XVВ минулім ті, кого любиш, не вмирають! В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу. В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети парують від батареї, як розвалини бугі-вугі. В минулім холодна лавка наздоганяє за кількістю поперечин збожеволілий знак рівности. В минулім вітер дотепер збуджує суміш латини й глаголиці в голім парку: ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет, і ти дзвінко смієшся: «Як говорив ваш вождь, нічого не знаю ліпше абракадабри». XVIЗа четвертину століття, схожий на хребет трамвай викрешує іскру в вечірнім небі, як цивільний салют погаслому назавжди вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні, обертаючись вовняним кашне або арією в Опері. Ці метаморфози, тепер покинуті напризволяще, продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті, тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив, а відтак вони більше не по кишені нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність до монументальности? Або це в двері нагло ломиться будучина, і непродана душа у нас на очах отримує статус класики, красного дерева, яєчка від Фаберже? Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза, і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести вінок, щоб якось скрасити чоло твоє у кінці цього надміру посушливого року. В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі, мов собака, що лишився без пастуха, я опускаюся навпочіпки і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите – позаяк відтіля йде тепло – твоє теперішнє існування. У дальнім кінці коридору гримлять посудом; за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом. «Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці мокрою щокою, – Вертумне, вернись».
|