|
Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця, ні! як станція з назвою «Виріца», або «Тарту». Та насуваються нівідки одноманітні лиця, місцини, буцім учора внесені спіхом в карту, і заповнюють вакуум. Видимо, ми невдатні окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах не удоста поваплено. «В нашім роду – в ваганні ти б підмітила, – не було ні воєнних, ні великих мислителів». Дійсно бо: невським струмам зайвого відображення тягота непосильна! Де там матері та її каструлям вціліти в перспективі, перейначеній життям сина! Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла тане, злигавшись з немочами клітинок – калічних звивин! – знати, як ти воліла, – пудрячи щоку, бачитись напослідок. От і мацай потилицю з її болем назирці, бубони у млу «вмерла, вмерла», аби не чути, як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці, ситі дзенькотом здаваної посуди.
|