I«Він був таким зухвалим, що запрагнув себе пізнать...» Не більше, і не менше: себе самого. Ідучи на цей, властиво, мужній крок, він попередньо озброївся був дзеркалом, та згодом, уважачи, що головна задача не в тім, щоб роздивитись, а у тім, щоб виповісти бачене голландцям, він взявся за офортну голку і удався до оповідань. Об чім же він оповів нам? Що він роздививсь? Він виявив у дзеркалі лице, котре саме у знакомитім сенсі є дзеркалом. І усілякий вираз обличчя є зображення того, що коїться з людиною насправді. А міркувати є над чим: і сумнів, і розпач, і надії, й гнівний сміх – як те не дивно – і окремі риси обличчя здатні виказати нам суттєво різні гами почувань. І дивовижа те, що прикінці, на зміну гніву, гіркоті, надіям і подиву, воно – суцільна маска супокою і навіть видається, що це саме свічадо від своїх обов’язків відмовитись не проти, і стати просто склом, не даючи і світлу, і пітьмі в собі спинятись. Таким побачив він своє лице. І узагальнив, що людина в стані оговтатись і опісля потал, що горе або радість рівним чином їй личать: як то розкіш у одежі царів. Чи діри – в лахах злидаря. Він все приміряв і рішив, що все приміряне пасує до мірила. IIІ отоді він озирнувся вкіл. На иншого дивитись маєш право лишень як слід розгледівши себе. І чередою перед ним пішли аптекарі, письменники, солдати з ловцями пацюків, жиди, купці – Голандія дивилася на нього, як в дзеркало. І дзеркало змогло правдиво – для десятків поколінь – вмістити всю Голандію і те, що одна-єдина річ в собі єднала ці – молоді, старі – усі обличчя. Що світлом звуть цю посполиту річ. Обличчя різні там, де різне світло: Одні, немов проміння лампи, повні просвітленя. А инші більш подібні поверхні, що вбирає світло лампи. У цім – і суть відмінностей. А той, ким світло це творилось, своєчасно (завбачливо, принаймні) дав нам тінь. А тіней не лише нема без світла, при нім вони й співставні з ним, і навіть над ним не без окремих переваг. І усілякі вирази облич – розгубленість, надія, гнів, погроза і навіть зовні незворушна маска супокою – не так гримаси долі або судоми мускулів лиця, як дар і примха світла. Тільки ці дві речі – тінь і світло – з нас і творять людей. Не згодні? Що ж, поставте дослід: гасіть свічки, позапинайте вікна. Чим у пітьмі суцільній будуть лиця? IIIТа люди думають инакше. Люди гадають, що удатні самотужки на вчинок, на кохання, на обман, або пророцтва навіть. Менше з тим, вони лиш користаються зі світла і часто схильні зловживати ним, як річчю, що придбали за безцінь. Одні це світло застують другим. А другі просто уникають світла. А треті залюбки затьмарять світ парсуною своєю – й так буває. А для когось воно зненацька гасне. IVІ щойно воно гасне для того, кого кохали, а для нас не гасне, і ти у змозі бачити хіба отих, кого і бачити не хочеш (зосібна і передусім – себе), тоді ти погляд звернеш свій на те, що досі виглядало тлом хіба-що портретів і полотен – до землі... Трагедія завершена. Актор іде собі. Але лишилась сцена – на ній життя лише розпочалося. Що ж, у подяку долі зобрази зі усією пристрастю цю сцену. Ти закінчив свій монолог. Вона ж переживе твої слова, твій голос і грім аплодисментів, і мовчанку, яка, зазвичай, чутна краще після аплодисментів. Зрештою, – тебе, що також пережив це все. VЕге ж, ти знав про це раніше. І така ось є стежка до пітьми. Та чи доконче жахний цей морок? Позаяк пітьма – це давня форма застороги світла від зайвих трат, инакша форма сну, подоба передишки. А художник – художник має бачити крізь морок. Що ж, він і бачить. Риси лиць. Шматок піткань якийсь. Краї підводи. Потилицю чиюсь. Дерева. Глек. Усе це – ніби сновидіння світла, що тимчасово спить глибоким сном. Аби колись прокинутись зненацька.
|