I. Горбунов і Горчаков«Ну, Горбунов, і що ти нам наснив?» «Та снилися лисички». «Знову?» «Знову». «Оце так розсмішив, нема і слів». «Аби ж твій сміх здорову мав основу. Чув лікаря: полегша для голів – нормальний сон». «Та не за нього мову я тут завів... чи зайвого приплів. Та що попишеш, проти цього зову? Нам, ленінградцям, сниться стільки снів, а ти своїм, грибним, ніяк оскому не зіб’єш». «А зізнайся, Горчаков, що вам, як корінним містянам, сниться?» «Це, як коли. Концерти, рух смичком. Проспекти і провулки, просто лиця. (Сни в клоччя пошматовані немов.) Нева, мости. Чи шпальт передовиця, і я без окулярів бачу знов! (Їх відбирає перед сном сестриця.)" «Іч, виклики зіницям – будь здоров!» «Ну, що ти. І лікарня часто сниться. Було б бажання. Спи, дивись згори». «Оце так сон! Не треба ждати чуда. Авжеж, і полуденної зорі. Такому сну і білий день – полуда...» «Заткнись, Міцкевич! Біс тебе бери! Б’юсь об заклад, і спав би безпробудно. Буває, також, сняться снігурі. Буває, що дитя в калюжі вудить. Дитя – це я...» «Продовжуй, говори. Чому ти вмовк?» «Я це... мабуть, застуда. Ну, а тобі це нащо?» «Просто так». «От і кажу, дитинство, друзі сняться. І горище нас вабить, лобуряк. І власна старість сниться. Хай їй трясця, цій старості. І уві сні бардак: хлопчисько, старець...» «І піди їх збався». «Ну, Горбунов, який же ти простак! Нам сон з його видіннями і дався, щоб цікавіше ніч минала». «Як?!» «І спадок денний темінню розтрясся». «Говориш, “спадок”? Це ти перегнув! З горищем ще так-сяк, зі хлопцем босим. Але, щоб старість? Навіть не канун: з твоїм, зі не посивілим волоссям?» «А чом, скажи, хропе Бабанов? Ну? Чому Міцкевич з булькою під носом? Фантазією я її тягну! Уявою тягну, немов насосом, знайомлю старість з цариною сну». «Ну, Горчаков, тоді, того й гляди, не ти собі наснишся». «Істуканів тобі подібних ждуть хіба Хрести, а там не випускають зі стаканів!» «А хто насниться? Що умовк? Не ти?» «Гор-кевич, імовірно. Чи Гор-банов». «Ти мариш, Горбунов!» «І ти – туди, сивини, риси; цих оман-туманів і наяву стачає до нуди». «В піжамі без кишень не т’ра і штанів». «А я і без кальсонів що піжон». «Буває, піч наснить, як головешці...» «Ну, Горчаков, це, дійсно, той ще сон! Проспекти. Співрозмовці. Просто речі. Рояль співає скрипці в унісон. А ще жінки. Звитяги молодечі». «Учора снився сон на шість персон». «А сни твої – вони не віщі, врешті? Або простецькі, й їм ім’я – вагон?» «Є віщі, є зловісні, є доречні». «А Фройд говорить, всі ми бранці снів». «Мені казали: кожен – бранець звички». «Ти, Горбунов, вві сні не очманів?» «Я бачив кожну кому й титлу книжки». «А Фройд не бреше? Годі ж брехунів... Допастись ласих тої ж полунички...» «Оте, у штанях?» «Навіть без штанів. І сниться, тебе дзьобають синички. І сни мені миліш говорунів». «А як же, Горбунов, твої лисички?» «Це – острівці в заплавах сподівань. (Та і ростуть лисички острівками). Проспекти ті ж, провулочки, слова. Ми, власне, і говоримо ривками. Подібно тиші, а між них – трава. І грибники торкають їх руками! Відтак, і щонайширші їх права, а ще вони здаються поплавками, які несе кудись в собі Нева того, що у мене під каблуками». «А ти, як ті рибалки клопіткі, повинен без упину, безкінечно на відрух пильнувати поплавків своїх – еге ж?» «Еге ж, беззаперечно». «А в сутіні конструкції гачків цінити за вечерею безпечно?» «І пхати по кишенях черв’ячків!» «Боюсь, хильнеш ти горя безбережно». «Тобі, либонь, і мед гірчить?». «Доречно. Затим я Горчаков і поготів». II. Горбунов і Горчаков«Як повечеряв?» «Так, киселик, мля, і овочі». «Ба, бовтанка весела. А що іззовні?» «Зоряні поля». «Гляди, в тобі задатки Галілея». «Цю половину лютого полляв і Водолій зі свого глека землю, і Риби повертаються, мовляв, вода ось-ось у ріках буде тепла». «А що земля?» «Ба, власне, що земля?» «Ну, що внизу?» «Замет, стіс дров, алея». «Ба, далебі, ти жук іще отой. Ти дійсно, бачу, мітиш у Ньютони. В сусідів – буйних, дехто Хомутов, – там галас і блювотина по повній – твердить: здоровий я, я Гамільтон; а сам хропе, як наші харитони». «Доба Петра, як терся борт бортом і наїздили різні там тевтони, відлунює у прізвиськах потомств. Можливо, Хомутови – Гамільтони». «Натоплено, а тіпає озноб». «А ти до шибки щільно не тулися». «Повівсь на твій блискучий гороскоп». «Ну що, переконався?» «Де там, в біса. Замет убачив, остудивши лоб». «Он Водолій зі глеком нахилився». «Сюди б нам телескоп, ото було б...» «Не кепсько, геж». «І ти б угомонився». «Що? Телескоп? На кой тут телескоп!» «Ну, Горбунов, чого ти заходився?» «З ногами в мою постіль ти заліз. Гадаю, міг і скинути з копитець ці човганці». «Звиняй, кінцівок низ оціпенів. Та годі вже гнівитись. Ця сирість і пояснює каприз твоїх лисичок в пам’яті гніздитись». «Такий прогрес і Фройду б не наснивсь! А от прогресу нічого стидитись: наснився активісту мокрий ліс, а пасивіст заціп, щоб застудитись». «Лисички не спосібні, по мені, цілющістю душевному здоров’ю. Цінуєш їх?» «З любов’ю нарівні». «А що ти розумієш під любов’ю?» «Розлуку з самотою». «Без дурні?» «Відрадна тиш і втіхою малою, як і життя – на дотик, – чом і ні? – хай подихом, рукою чи бровою...» «Куди тоді утупивсь у вікні?» "...Заслін і пустослів’ю зі нудьгою". «Не кинеш мені яблуко?» «Лови». «Ну, що твої лисички-невелички?» «Я думаю, як перший чоловік, завжди, коли дивлюся на лисички. Не знаю – підсвідомо чи в крови, – якась у цім подоба переклички». «Нормальна звичка ока, уяви, як того ж сірника – потреба свічки». «То область рук. А в сфері голови немає чим утримувати звички». «І, ледве ніч, навіюються сном туди твої лисички?» «І оддавна». «Точніш, любов до них?» «Усе одно. По твоєму, на диво безталанна?» «Не дивне, а гріховне все воно. І страм, і гріх – які ще міркування! Чого смієшся?» «Я й кажу, біном!». «Ще не підкинеш яблука?» «Звичайно, тобі лисичок знати не дано». «Лисички, знаєш, штучка полігамна. Ось! Ось ти і луснув, як горіх! І докір мій гірчить – куди трутизні!» «Не совісно – торочити про гріх? Гріх з карою назирці – речі слізні. А як карати, щойно стріли всіх знегод пучком сягають, як у призмі, грудей моїх? І жадних їм поміх у будучім». «Ми, отже, добрій тризні ґрунт пушимо?» «Ні, мій, на кутні, сміх ґрунтується цілком на оптимізмі». «А Суд Страшний?» «Такий собі відкат до згадувань. Як у кінокартині. Та що там Апокаліпсис! Зо п’ять, п’ять місяців у будь-якій пустині. А я зо півжиття трубив і спать з лисичками поклав собі віднині. Є пам’ять в стіп, куди їм відступать від Огненного Янгола Твердині...» «Біль сокрушить гординю». «Ні на п’ядь; біль роз’їдає дерево гордині». «Ти, себто, не боїшся темноти?» «В ній є орієнтири». «Певно, різні?» «А я з орієнтирами на ти. Орієнтирів годі, тільки свисни». «Надмірність вимагає суєти». «А я не певен в цьому афоризмі. Душа не відчуває тісноти». «Гадаєш? А у мертвім організмі?» «Душа, перебуваючи у кризі, на тлінну плоть жаліється завжди». III. Горбунов і ніч«Лікарня. Ніч. І тиш у пустоті... Ні, це ще не трагедія... І звичні Суду Страшного вироки – ще ті моїй душі полегшення, що гірші діла її утілень... Поготів, коли припре, гадаю, що колишні симптоми болю стерпні без трудів. Дитинство мітить риси чоловічі. Лисички занесли мене сюди. А все, що нас пов’язує, на збіччі. Вони мені і сняться. А жона не сниться, ні. І правильно. Де тонко, там рветься. І прислів’я недарма... І на дитя спомігся з нею ловко. Гадав, ніде не дінеться вона. Утім, нікчемне це, усе – підробка. Я, вочевидь, таки дістався дна. Не знаю, як душа, але мошонка ще ціла. Чую шелест полотна. В Бабанова зубах пищить гармонька. Я голос чую в повній тишині. У ній з галюцинаціями слуху зв’язку нема: і навіть тиск на дні – потали не завдасть моєму вуху. А голос – він усупереч мені лунає: наполегливо і глухо. Але, це не дружини голос, ні. Не янголів. Шкода, та царство духу з дружиною німує нарівні. Сюди б мені стару мою тривуху! Алея лікарняна. Ніч. З оздоб замет і рій зірок обсів вільшину. З-за рогу на єврейський телескоп медбрат запав, і сповнює картину. І постіль моя звузилась, як гроб. І плющиться зіниця від учину. І кров шумить, що з клену той сироп. І віддає в кінцівку ревматичну. І ділиться мій розум, як мікроб, і множиться у тиші без упину! «Були удвох. Вклонились олтарю... Вона пішла. Як з нею був, одною, тепер я вічно з кимось говорю. Було нас двоє. І лишилось двоє! Міняє лютень січеня зорю. Почасти, завдяки її конвою, олтар, і завдяки календарю, опірним є мовчанці, спір з якою подолую тим полем, що творю Їй всупереч дугою силовою. Вона пішла. І я кажу собі. Собі. Чи не гукнути Горчакова? Гов! Горчаков!.. Ба, ні, уже відбій. Не цілковито, бач, і безтолково, коли одні вуста наперебій за двох співають, а нема алькова? Я сам це відчуваю по губі. Їх пополам – покуса і для слова. Я – їх переріз. Кожна, далебі, губа, як намагнічена підкова. Ніч. Суголосся губ. Моїх, мабуть. Гадаєш, мало рації у свисті? Насамперед, стосовно їх підспудь: потал навзаєм в кожній голосівці. Вони у кревні узи і сплетуть німуючи, заціплі, особисті. Від зверхньої – коханому приют. А нижня – нареченій у намисті. І те, що навпіл ділиться отут, без сумніву, поділять і на двісті. А все, удвічі збільшуючись, не занепаде знічев’я перегодом. Самоти стан безпросвітний мине, моїх роздвоєнь, звісно, її коштом. Мій відчай, що розкраює мене як брус який, роздвоєним самотам душі моєї – теж не опонент. А щойно двоєдушність є оплотом безбожжя, то не в забавці з вогнем дровець – сугрів, а в відкошу колодам. І ти не кинеш, Господи, на тлум два голоси, почуті за відлунням зі вуст єдиних, вчувши в них не шум, а лютий герць минулого з майбутнім; клони до себе, зваб мій ниций ум, мікробів його кущ роздай полудам, і суму днів, і їх судомних дум сам розмежовуй жестом всемогутнім. І дай мені на решту їхніх сум звитяг над онімінням їх ядушним. А щойно знадобиться, менше з тим, мені слухач, то, промислом Господнім, зроби ним небожителя. Над ним не кпитиму я в усмішці, ні болем моїм, йому невідомим, земним. І най відгонить це оксюмороном, нехай не Горчаков, а херувим ширяє над брудним моїм притоном – понукам і стенанням монотонним – прямим безмовним зволенням Твоїм». IV. Горчаков і лікарі«Ну, Горчаков, заслухаємо звіт». «Про Горбунова?» «Так, про Горбунова». «Як суто безпартійний індивід, він бачить речі, явища; основа, утім, діалектична в нім; підхід – і низка міркувань нові частково для нас». «І віддають заздалегідь насиченістю рідкісною крови азотом, що ніскільки не кріпить самоконтролю». «Тісно зрослі брови асиметричність підборіддя, жир на підборідді. Капілярна сітка судин цяткує ніс, іде ушир». «Гадаю, розкладається печінка». «Компреси, здутість жил, на мій позір, асиметрію лоба свідчать чітко... Лисички його слабість і кумир. З жінками, вочевидь, є заковика. «Світ внутрішній не знає меж і мір, світ зовнішній вичерпується швидко» – меткий і безоглядний на язик, у гострослова висловах химерних він істинний показує свій лик, прибічник непартійних, ефемерних підходів...» «Хиб і ухилів убік наліво від здобутків невичерпних марксизму». «Непростецький чоловік». «А як стосовно явищ атмосферних? «А від жінок він не відвик?» «Відвик». «Нема у нього рухів характерних для цеї... ну-бо, як її... луди...» «Спокійно, Горчаков!». "... для баболюба". «А як він там... Ну, в сенсі наготи?.. Ну, органи і таке ін.?» «Сугубо, сугубо від нужди і до нужди. Звиняйте, сказонув занадто грубо». «Ну що ви! Не бажаєте води?» «Води?» «А ви воліли коньяку би?» «З цим трунком маю давні нелади». «Тоді чому облизуєте губи?» «Не знаю... Це стосується води». «Що саме?» «Але річ не в оковитій». «Можливо, півстакана до їди?». «Ні-ні, ми пійлом сплутаємо ниті... Заждіть, я бачу ... чоловік... худий... довкіл – пустеля... Азія... Зігріті, повзуть піски, як полчища орди, палає сонце... як його?.. в зеніті. Зусюди узнаки, що він в біді... І раптом – джерело». «Так-так! Ковтніте!» «А далі знову – мертве все, пусте. Колодязь... теє... враз кудись подівся». «Гов, Горчаков! Що з вами?» «Теє...Те... Я, знаєте, того... Заговорився. Махрово, пишноцвітно в нім цвіте ідеалізм, в якому він відкрився». «Хто? Горбунов?» «Еге ж, я... де-не-де... Звиняйте, завинив отим, що збився». «Ні, все гаразд, усе, як є, про те». «Я Горчакова добре роздивився. Він безпартійний, ось у чім біда! І щойно видається день морозним, він в ухил цей, не гаючись, впада, ну, вліво, в теплі труби...» «Чує носом!» «А він не релігійний?» «О, згадав! Він релігі... лігійний так, що Бог з ним!» «Підлогою б явида цей бодай лоб не вредив із носом варикозним, чи Богу об’явитись загадав». «Без партії усяк стає нервозним». «Він вліво ухиляється». «Ха-ха!» «Не рано усміхаєтесь, колего?» «Нить, бачите, в канву сама ляга: від нього батарей лівовіч ребра, у Горбунова, навпаки...» «Ага! Як в шахматах? Король і королева? Навпроти!». «Безсумнівно». «Від гріха впишімо обі версії окремо». «Ідея гарна». «Пильність вимага». «У пісні й приспів виникає сперва! Ось висновок... кріпіть його шнурком! підшити! Горчаков, чи ви не згідні автограф нам?» «Боюсь, не вбачу ком». «Мої підійдуть вам?» «Годящі ніби. Так: «вліво ухилянт»... одним бочком! ... «і вправо»... в інший бік! Я за обидві реляції. І годі з панчуком... Одне зі двох: або ми їх, простибі...» «Подяка вам, товариш Горчаков. Ви на Великдень вийдете». «Спасибі. Так-так. Подяка й вам. І позаяк... Від поясу й чолом... Про віщо мова?.. Де Горбунов?! Який же він сліпак! О, жах! Я щодо істини – ні слова... «Класична параноя плюс конь’як?» А не пішли би лісом ви, панове! Канвою нить не вкоськати ніяк, коли піткань біснується основа. Я, Горчаков, вторую для подяк один в один безумця Горбунова!» V. Пісня в третій особі«І він йому сказав». «І він йому сказав». «І він сказав». «І він увірив». «І він сказав». «І він». «І він пітьму огледів і сказав». «Слова на вітер». «І він йому сказав». «І це – при тім, що «він сказав», яка не є робота, – він сам сказав». «І щодо “упустім подробиці” сказав; все ясно, тобто». «Один сказав, і другий теж сказав». «Сказав гріхи роздай сказав веригам». «Узяв сказав, сказав на стіл і став». «І хай відгонить стіл татарським ігом». «І він йому сказав». «А він зв’язав і свій сказав, і той, якого ради «і він сказав», і «отоді сказав». «І він йому сказав, бо мав сказати». «І він сказав». «Так камені у став шпуляють. Кілька кіл: одне, чотири...» «І кола ніби ті ж, як “він сказав”, та радіус у кіл сягає в ирій». «Сказав – і коло». «Сказонув – і німб». «І ось його сказав уткнувся в берег». «І дав сказав своєму стусанів за брижі кіл». «Нових нема Америк». «Сказав». «Сказав». «Сказав». «Сказав». «Сказав». «Суть потягу». «І далі, далі рейси». «І кожен зі сказав, як той вокзал». «І жоден не валяється на рейці». «І він сказав». «А він сказав, і, гледь – зі зору щез». «Сказав, в кінець перону». «І він сказав». «А раз сказав – предмет, з манір узяти слідує пристойну». «І він йому». «І він». «І він йому». «І я вважаю вечір розпочатим». «І він йому». «І геть усе тому, що оба однієї суті задум». «Він – ключ до суті». «Він – ціна питань». «Позаочі й навспак». «І кличів тричі». «Між них, навзаєм, просвіти вагань». «Чи не єдиний вихід у дволиччі». «Він ким (йому) доводиться йому?» «Чи є де ще стосунки у природі, так непідсудні нашому уму?» «Не кревні хай, а щось у цьому роді?» «Чого не добере ні суд, ні зал! Сидить суддя; в пенсне немає скелець». «Він хто йому?». «Сказав, що зі сказал». «Не свекор, але є на що опертись». У лоні мли укляк великий дім. У проймі затхлій два лиця укляклі. «Вони не тут». «Гаразд, а де тоді?» «У відповіднім він-йому-сказалі». «Громаддя дому. В шибі силует. І гомін, як під зводами вокзалу. Тут тиша настає, урешті-решт?» «Коли заціпить він-йому сказалу». «Сказала потребує і вона». «Як і “його сказав” – часина она». «А тиша “він сказав” не поглина?». «Жаскіш, аніж анафема з амвона». «І що, не лячно тиші вкупі з ним?» «О, ні; у часопросторі за безцінь лигається вона, і не з одним і “він сказав”, і кається в инцесті». «І це – понука діяти?» «О, так. Умовою стосунків є натхнення». «Вони умовкнуть якось?» «Аніяк». «Вони гучні, як імена, напевно». «Так, імена – це мови концентрат. Вони не допускають перенесень, підмін, переиначень і утрат». «І це – понука вдатися до звернень?» «О, саме так! У мові непрямій вони пряміш усякої прямої». «І неуникні в паузі німій утрати особисті». «І, безмовні, та Він сказав начувані чеснот, у храмовім притворі діти мовби, ми ніби долучаємось висот, осяжних і до чутої розмови». «То що вам снилось, Він Йому Сказав?» «Тут лікарі». «Анумо, крок за кроком». «Мені наснився океанський вал. І снилось море». «Бавилося з оком!» «Нівроку сказонув: ані гаїв, лисичок». «Уявіть!» «Якимось чином». «Та ні, він за обох і відповів». «Тоді – узагалі непояснимим». «Я бачив сонми сутінкових вод ясніше неба ясного. І весь там на оці мав осяжний горизонт». «Це, як пальнути, знаєте, дуплетом». «І гребні, ніби гриви жеребців у цугом колісниці вавилонській». «А не було там, знаєте, гребців, утоплеників?». «Я не Айвазовський. Я бачив тільки пінні гребні круч. І берег був – дугою, як підкова... І Він Сказав всміхався серед туч в манері Горбунова, Горчакова». VI. Горбунов і Горчаков«Ну, що тобі наснилось? Поділись». «То я ж казав: те саме, в тім же дусі з комісією...» «Досить, не хвались, усе я чув, і досі дзвін у вусі». «Я і кажу...» «Вчепився, як якийсь реп’ях, але і я при здравім глузді...» «Ну, море, не приховую». «Хоч трісь, не вірю». «Не відраюю. У тузі пак, не усохнеш». «Ти його дивись, який затятий! Дійсно, на злодюзі шапчина підгорає». «Попустись». «З якої отакої, інтересно?» «Та я бо, Горчаков, тебе накрізь...» «О, він і ренгентолог!» «Ба, неґречно, кажу, жартуєш. Лоб не повредивсь, розкаюючись?» «Ти серйозно!?» «Чесно. Лишень но ми розійдемось кудись, як знають всі в комісії вичерпно, об чім ми тут... Сексотничав? Колись! Ну, чом порум’янів, як наречена?» «Ти сердишся?» «З чого б це? Переб’юсь». «Не муч мене!» «Це я – тебе? Диви но!» «Ти сердишся» «Ну, хочеш, побожусь?» «Божись, тобі однаково не стидно». «Та ні, я особливо не стиджусь». «Ну ось, уже і щирим став». «Позірно чи совісно? Невже я видаюсь такої гідним сліжки? Вельми дивно». «То чом не забожився?» «Я боюсь, не йнятимеш ти віри вже». «Ймовірно». «Я головного, власне, не пійму». «Я змішую в нім зерна і полову». «Ось бачиш, ти не віриш сам цьому: ані Знаменню Хресному, ні слову». «Війна в Криму. Усе, авжеж, в диму. Цитатою завдячую Крилову... Але тобі дорога у тюрму». «І ти забудь про голову здорову...» «Чого тоді утупився в пітьму?» «Уланову я бачу і Орлову». «Я, знаєш, в коридор, пройдусь допір». «Куди?» «Та так. На повню в тім’ї буча». «Все випитав, що треба?» «Перебір!» «Що, істина правдиво загребуща?» «Ти теж не пріч поозирати двір». «Сексотиш, далебі, порода суча». «Я просто розсуваю кругозір». «Без віри?» «І невіра не кусюча. Доноси свого часу і манір навчались в бесід, позаяк й тому, що в останніх час спливав і красив дні». «Ти ба, і тім’я наче попустило... То що тобі наснилось, не темни!» «А, все воно нудне і через силу... У небі онде цяточки ясні». «Ну, тіні від дощатого настилу...» «Орлова! і Уланова...» «Лини бо кави, або зіп’ємо остиглу». «Війна була, ти знаєш, і вони ставали ніби символами тилу». «Ба, лютень вполовину відпетляв. Гляди, куди націлилися стрілки». «Я бачу тільки радіус нуля». «А цифри?» «Як бордюрчик у тарілки... Сервіз я бачив, зроблений а ля майсенський...» «Передрали, вочевидьки». «Там надпис є: майстерня короля і сонце – ніби газові горілки». «Я вермуту б стакан хильнув». «А я не став би відмовлятися від грілки... «Як тісто здобне, тінь куща густа!» «Звиняй, мої матерії тактовні... ті ж дзиґарі...» «Кружляєш неспроста?» «На нуль тобою множитись сьогодні мав щастя я...» «Ну, округляй вуста». «Невже бо нуль?» «Ага». «І річ не в повні?» «Ні, просто в тім, що й зовні – пустота». «Всередині тепліш, аніж іззовні». «І не передається теплота пустотами, які давно холодні». «А ти не збився з ліку штабелів?» «Ні, стіс дровець не надихає вирла». «Від протягів я ледь не задубів! Цей холод-голод будить в мені звіра». «Болячки одоліють докторів». «Своїм задвірком гребує подвір’я». «Усе-таки, який не є, зігрів». «Додай ще, Горчаков, луску і пір’я; і знай – реальність вимовлених слів опірністю реальніша зневір’я». «О, студінь грандіозніше тепла». «І час – аніж годинникова стрілка». «І дерево – свого таки дупла». «І дупла грандіозніші, ніж білка». «А білка граціозніша орла». «А рибка... теє, як його... де мілко». «А я б оце роздягся догола!» «Наш радіус – виделка і тарілка!» «А дерево, згораючи дотла...» «Ніяк не грандіозніше, чим грілка». VII. Горбунов і Горчаков«І як вечеря?» «Так собі: трава і овочі...» «Угу, сумнівна радість. Пташині наші страви і права». «Могли і на засмаку розстаратись». «Дивись: в дворі дровітня вже нова...» «Але я маю право і спитатись!» «Стосовно прав, то їх медбрат назвав правами в межах радіусу.» «Кластись в цей радіус – уперлась голова, а пузо...» «Не бажаю опиратись на викладене вище; щодо буч, нехай їм грець, і так у нирці колька». «А сам я – поза радіусом». «Ну ж! То хто переді мною?» «Оболонка». «За шир несосвітенну й чуйність душ чув змолоду. Про вовка і помовка». «Пак, я ще чоловік, крім цього, муж. Дружина зовні радіусу, донька». «А не прийняв би ти холодний душ?! Сказати, де?» «На станції Опочка». «Мабуть, таки наснилось». «Ніфіга. Гадаю, радше я тобі наснився». «Опочка десь у області». «Ага». «Далеко ти того... кажу, розбігся». «Пора й мені податись у біга». «Не варто. Ти і тут укорінився». «Хай так. Як той казав, одна нога... а друга там... Що користі з лінивця!» «А де на семимильний крок снага!» «Ну-ну, угомонись». «Угомонився». «А скільки ти отримував?» «Сімсот; старими ще». «І де?» «Діла днедавні». «Боїшся... Мов, спитав, і – настіж рот?» «А ти б насолодився у мовчанні?» «Мовляв, авжеж, не повний ідіот...» «Так, знаєш бо, по зрілім міркуванні... " «Ага, кортить сказати: він сексот, аніж піднятись вище в цім питанні». «Я до ядух пронизливих висот зійти з моїм походженням не в стані». «Чому ж ти напустився на меню?» «А я не з ветеранів, троєкратно одне й те саме хавати на дню...» «Ти міряєш банально-ресторанно». «Я вписую у радіус рідню». «Твій кухар готував помірно-пряно ягнятину?» «Пак, я туди й клоню, що поготів зрікатись мені рано минулого». «Кінчай верзти дурню». «А що не так?» «Усе, усе не стравне». «Я радіус розширив до рідні». «Тим гірше, адже люди балакучі». «Я тільки ніжка циркуля. Вони – опори нерухомі і беззвучні». «А те різноманітить якось дні, що радіуси ширші?» «Ні, що вужчі. На світі так заведено: одні стоять, а ті, що рухають, байдужі». Бувають нерухомі ще вогні, розширені під радіус калюжі». «Я рухаюсь!» «Не відаю, де старт, та фініш – асфальтовані тороси». «Живу, допоки рухаюсь – Декарт позаздрить кровообігу пронози!» «Мені до серця щирий твій азарт». «Це задушевність громіздкої прози наскучила...». «А що твій міріад – ну, зоряні ковші там, хмарочоси? Ось вийшов Овен, він курує март». «І я – за телескоп, а не доноси». «Було б не кепсько. Вгледіли б зірки, опори наші дальні». «В них – зачатки всіх відрухів». «Далася б узнаки Опочки непохитність і Камчатки». «Я – березневий. Схильний, навпаки, до коливань. Утім, і я за рамки. Шкода, що ми самі не менш тремкі, ніж ті, опірні наші небораки». «Народжені під Овном залюбки примірюють каракулеві шапки». «Гадаєш, я від холоду дрижу?» «Як дуля посинілими пальцями». «А ти?» «А я, Близнюк, не сам лежу. Травневі, ми міняємось місцями». «І тепло вам?» «Наскільки я суджу...» «Кажи вже! Не мудруй з не мудрецями!» «Порівняно з тобою, так скажу, кінцівками не ціпнемо». «З кінцями!» «Що, Горчаков?» «Знов вішаєш лапшу!» «Та ні, усе це правда – з місяцями». «Шкода, на телескоп не наскребти, опор допастись оком нам, приблудам». «Як радіус життя не встерегти, то циркуль, Горчаков, скостить занудам». «Боюсь, загнусь тут, Господи прости, загрібний світ вважаючи безлюдним». «Ні, не помреш, тим пак, від самоти». «Гадаєш?». «Сам суди». «Давай розсудим». «Тягар, переобтяжений майбутнім, до другого життя не донести». VIII. Горбунов і ніч«О, ми і обезсмерчені умить! Мій розум, буцім звивини підстилки, від сяєв твоїх доказів коптить подобою нікчемної коптилки... Хай йому трясця, так дістав коліт! І демони в мені – як дріжжі з діжки. А огниво мій ґніт не веселить! О, Горбунов! У карку моїм тільки від тебе чутим крівцю пломенить – як іскра пломенить сухі опилки!» «Пішов... Мені лишився монолог. Плюс радіус нічного циферблата... Підкинув яблук, як у жар скіпок, і змився, копіюючи Пілата! Слід і собі укутатись, куток найти краями піл свого халата. На тім’я натягнути котелок в ошматті капустяного салату... Які зірки?! Волога стель, підлог. У шибці відбивається палата. Безодня ночі засклена. Меж ляд, палата в ній тісниться і двоїться. За вікнами – переплетіння ґрат: назовні не проникні сонні лиця. В цім просторі навспак вони і сплять навиворіт – відтам, де хто улігся. Але мені безсоння не здолать. Заснути б... радше – самозагубиться! Заглибитися – передом назад – в свою, принаймні, душу очевидця. Заснути б... Санітари на посту. Застава так собі. А чи остання? У перепонах множить тісноту і безконечність, річ самодостатня. І я в своїх очах уже росту, і шиби, понукаючи зростання, стискають межи ліжками версту... І у легенях опік від зітхання, коли далеку вгадую звізду. Основа у тяжіння – гальмування! Основ основа – у здоровім сні! Точніше, оздоровленню основа. Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?! Убавім мову тут про Горбунова! Сон – певно не базік-говорунів чи яблук очних витівка чергова. Фройд каже, що усі ми – бранці снів. Дивує, втім, повірка вибіркова... Могили випрямляють горбанів!.. Невідворотність зцілення – зумова несхибна... А самоти сум’яття вторує німоті хіба сусідніх моєму ліжок. По мені, то я тоді лиш єсьм, коли є співбесідник! Я словом долучаюсь до буття! Їм спадкоємець треба і наслідник! Ти, Горбунов, найвищий мій суддя! Я – посередник сам собі і звідник між сплячим і не гідним забуття, як свист – передніх вибитих звсідник... Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат прокрив її... Було б цілком до речі. На цей – забитий наглухо – квадрат припало і лице моє, і плечі. А це було б розбещення стократ, і втеча відображення. А течі тим кепські, що усяк дегенерат на ризики ведеться молодечі, втекти, хоч головою, в Ленінград... О, Горбунов! Радію у полегші з тобою, як нормальний ідіот, і бачу себе радіусом стрілки! Не вичерпати всіх її щедрот, ні тут, ані за межами тарілки, по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот! Тобі у ній не вивудити рибки! Ти вартуєш добірних мук заброд непересічних, як на їхні мірки. І невсипущий жах таких істот – у тиші настіж зяючі одвірки туди, де їх очікують. Грішу немогою до тебе догукатись. Чув, Горбунов! Допоки я дишу, твоїм жадаю маревам віддатись! Тобі у молитвах своїх годжу! І нікуди від слів твоїх діватись! Прийди до мене! Слів твоїх прошу. Волію їх відлуння дослухатись! Тому на них доноси і строчу, що не бажаю з ними розлучатись, коли ти віддаляєшся... Прийди! Не те, щоби жахався я розлуки... Зі вольною і трясцею щепти до тебе простягаю свої руки. Як річ, що понукає до нуди – отетеріння розуму і скуки – не згадуй, Горбунов, мене, не мсти! Як та луна, що дляє й дляє звуки, від забуття жадаючи спасти, люблю і віддаю тебе на муки». IX. Горбунов і лікарі«Ну, Горбунов, оповідайте нам». «Про що?» «Про ваші сни». «Їх оболонки». «Озвучитися дайте іменам». «Про циркуль». «Ямочки на щічках доньки». «Дочка ні при якому боці снам». «Складімо, Горбунов, тамті шматочки». «Наснилось море». «На хрін воно вам». «Обійдемось, гадаю, без примочки». «Без ваших “по морям і по волнам”». «Почніть, якщо бажаєте, з Опочки». «Кому це треба?» «Треба». «І сповна». «Це вам на благо». «Репліка у дусі червонокапелюшковім. Вона, ви знаєте, цікавилась в бабусі стосовно вух, чия величина... «не бійся» – та казала, – «йой, боюся», «так ліпше внуку чути!» «Ось так на! Тут, скорше, річ у вас, у боягузі». «А криха порятована». «Хто-зна». «У всім є плюси». «Ліпше бути в плюсі». «Що мовчите?» «Ждемо, авжеж, не прощ! Не сердьте нас манерами правдивця!» «Чого ти ждеш?» «Можливо, лжа також, позавічно, принаймні, устидиться». «І що тоді?» «Природніше, атож, на рівних спілкування, як годиться». «Щоб я вас прислуховувався?! Що ж, пора вколоти кальцію, сестриця». «Він весь тремтить». «О, це природний дрож». «Ум гостриться в очікуванні шприца». «Ну, Горбунов, пригадуєте ви, що снилось?» «Тільки море». «А лисички?» «Шкода, наразі жодна...» «Ти диви!» «Мені шкода!» «Гадаю, в силу звички». «Так за дружин покійних, чи живих, що подались до біса на кулички, пригадують мужчини». «Ви праві: “шкода” – лунає суто чоловіцьки». «Хоча цілком підійде і вдові». «Впишімо це усе до рапортички». «Сни виявляють нитку і канву того, що дійсно коїться в мужчині». «А те, що відбулося наяву, мужчин цікавить менше по причині...» «І я її озвучу, сам назву». «Так, Горчаков. Бо справа не в личині нап’ятій; ви то ніби й на плаву, та ваші сни – це борсання в пучині». «Сон не притока, що тече в Неву. І устя потурає не кончині а множенню». «Гадаю, щоби шваль всіляку не плодити зайве, спосіб найдуть підхожий». «Та іще печаль. Ріка, як переконує філософ, стоїть на місці, біжучи у даль». «І ми уже в парафії морозів». «На цім Ньютон засновує мораль». «О! і Ньютон як тут!» «І Ломоносов». «І лютень, пак, за вікнами?» «На жаль, пора заметів, сплячки і доносів». «Як місяць, він один не дме у вус, не долічившись днів». «Як ті каліки». «Однак збігає легше». «Зізнаюсь, з великою полегкістю». «А ріки?» «Що, ріки?» «Замикаються до усть». «А люд тупцює, гріючи кінцівки». «Здогадуєтесь, що вас жде?» «Боюсь собі зізнатись: довідка опіки?» «Зі щойно набалаканим, дивлюсь, вам світить і зостатись тут навіки». «За віщо?!.. але слід, утім, в узді заціпитись, як у обідді бодня». «Гукнути Горчакова». «При звізді бесідувати гарно з ним». «Дубова». «Є всюди плюси». «Іменно й тоді». «І всюдисущий він, як Ієгова; хоча він і доносить». «На гвізді тримається здебільшого підкова». «Це нонсенс: Горбунову на хресті покластись унизу на Горчакова». «До чого перебільшення?» «Кому, кому, шановний, в поміч ця Голгофа?» «Однак це – катастрофа». «Не пійму: тепер у вас і вічність – катастрофа?» «Тепер він проти вічности тому, що бачить вічність корком зі півштофа». «Так, так, це все йому не по уму». «Що, Горбунов, не проти спити й кофе?» «Пощо мене покинув!» «Ви чому волаєте?» «І знову Горчакова він кличе». «Ба, не донька, не жона, а Горчаков!» «Річ суто в егоїзмі». «Ви певні? Горчаков?» «Еге ж, сповна. Чув, Горбунов, облиш потуги слізні. Твоя подальша участь нам ясна». «А Горчаков?» «Ну, тут стенання пізні: розлука вам судилась. Дружбана відпустим. Не зациклюйся на слизні». «Однині, як завжди, по добрій тризні, почнеться вічність». «Тиша навісна». X. Розмова на ґанку«Громаддя міста в мороці густім». «Як зошит у лінійку наготові». «І божевільні громіздиться дім». «Як вакуум нутра світобудови». «Фасад ховає вистуджений двір, замет, дровітню врівень з деревами». «А це не є розмовою, допір і позаяк описане словами?» «Тут – люди, ніби збавлені ума в утробнім стані і жахах тойбічних». «А власне люди? Власне, вже сама ця змога називати їм подібних людьми?» «А уявити вираз віч? Кінцівки їхні? Голови і плечі?» «Імення удостоюючись, річ виповнюється в мові. В складнях речень». «А тіл частини?» «Іменно вони». «А місце...» «Божевільні зветься домом». «А дні?» «Поіменовані і дні». «О, це і постає усе Содомом слів невситимих! Звідки їх права?» «В цім домі імена у порожнечі». «Як швидко набухає голова словами, пожираючими речі!» «І це причина головокружінь». «Як море – Горбунову; не здорово». «Не море, бач, до берега біжить, а слово насувається на слово». «Слова – немов подобіє мощей!» «Дими речей, з коромисел обвислі... У назві – ніби прихисток речей». «Від власне сенсів?». «В деякому смислі». «Від заповідей гнаного Христа». «Від всякого страждання». «Бог із вами!» «Він і словами користав уста... Але і захищав себе словами». «Чом, власне, віще слово варте свіч!» «Гарантія, що в морі не утонем». «І смерть його – єдина в світі річ двозначна». «І тому – життю синонім». «А вічність – як? Так само, на столі стоїть вона сказалом в козакині?» «Лишень єдине слово на землі, предмет свій не поглинуле понині». «І це єдиний прихисток словес?» «Заледве». «Осіняючися Хресним Знаменням, світ рятують». «Ба, не весь». «В синонімі не зверх того воскреснем». «Не зверх». «А от любов, як не назви – встає до суєти словес стіною». «Або ви небожитель; або ви поплутали потенцію з любов’ю». «І годі слова, далі від прикмет». «І годі непроникного покрова, так здатного поглинути предмет, і більш при цім щемкого, ніже слово». «І, щойно зір стає на бік пітьми, доречні зауваги проти збочень: і слово – річ. І в нім спасенні ми!» «Вречевлюється все, окрім умовчань. Умовчання – це будучина днів, потала їх вперейми нашій мові, зі всим, що зголосилося у ній у миті стріч зі самотою в змові. Умовчання є будучина слів, у голосівки канула причинність всіх уречевлень з боязню кутів; потік, що перекриє слову вічність. Умовчання спіткає і любов; це – простір без перепусток, що муху не випустить; пульсуючи, як кров, Її фальцет у нім не чує згуку. Умовчання – це «отепер» для тих, хто жив до нас. Умовчання – суть зводні, що у собі єднає всіх німих, глаголити не пріч за них сьогодні. Життя – це діалог перед лицем умовчань». «Перепалка речі й речень». «Спір сутінок з розмитим їх кінцем». «І стіни – узірець для заперечень». «Громаддя міста в мороці густім». «Хаос і шкіц піткань прямої мови». «І божевільні громіздиться дім, як вакуум нутра світобудови». «Прокляття, як же дме з її кутів!» «Твої прокльони слух мені не колють: куди не кинь – суціль звитяга слів». «О, це нутра іменників глаголять!» добути корму до заходу сонця». «Здіймається над обрієм звізда, знайти собі яркого співрозмовця». «Ба, і рівнина, скільки умлівіч не гається поштар, тебе у скруту підтримає розмовою всю ніч». «Чим іменно?» «Нерівностями ґрунту». «А голоси в розмовців є? Агов! Їх мішанка авжеж не випадкова?» «Високий голос – значить Горбунов, а той, що нижчий – голос Горчакова». XI. Горбунов і Горчаков«Ну, що тобі наснилось?» «Як завжди». «Тоді не приставатиму». «Направду, прокинулись в мені мої ж стиди». «Але бракує міри їм і такту». «Орел!» «Куди там! Нитики, як ти в цім доказ. І приреченість, по факту». «Якому?» «Запроторення сюди». «Ти можеш так довести до інфаркту. Іди ти вкупі з фактами... туди». «Тоді не рвімо чинного контракту». «Тобі то що?» «А біс його». «Авжеж...» «То ти мене покинеш?» «Після Паски». «Ну, і куди ти подасися?» «Геж, додому що». «А приймуть без опаски?» «Міркую ще». «Ти, власне, де живеш?» «На розголос катма моєї ласки». «Мовчи, бо на брехні не проведеш». «Як хочеш». «Не розказуй мені казки». «До мене ти ніяк не попадеш». «Об чім це ти?» «Так, про канун розв’язки». «Тоді ти правий». «Думаю, що прав». «Ще думаєш?» «Ну, вирвалось невправно. На сумніви я сам не маю прав». «А чим займешся вдома?» «Угадай но». «Таку манеру бесіди обрав, взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно». «Не в стилі річ, такий у мене ндрав». «Не з’їв би ти ще яблука?» «Звичайно, якщо не пожалкуєш, що віддав... Узяв і гайда, віра або майна – ось два мої заняття головні. А решту бачу зайвим і стороннім». «О, віч моїх полуда! Нарівні з візьми і кинь! – доконаний синонім всього, що нині коїться в мені». «Не бійся, ми тепер тебе бороним». «Що значить “ми”?» «Ба, не мели дурні. Дай руку і довіримось долоням?» «Гаразд, що не підкладеній свині». «Невже ми нашу дружбу так хороним?! Ти міг і подобріти, друже мій». «Таким і був, коли явився з чрева». «Буття, утім...» «Чайку тобі?» «Налий... і визначає...» «Гріти?» «Ні, не треба... свідомість нам... Або, нехай, зігрій». «Читав, авжеж, наліво справа сперва?» «О, за єврея ти перемудрив!» «Єврей знімав і яблуко зі древа пізнання, брате». «Дивлячись котрий. Знімала Єва». «Видно, він і Єва». «Розумник, і в пошані був здавен. І основоположником науки. І ім’я звучне». «Ліпше без імен. Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки і за оцей, в паліндромони крен». «Він також обрікав себе на муки. Тепер він вождь народів і племен». «Панмонголізм! Які глибокі звуки!» «І вирок, наче акомпанемент...» «Не до розлуки, геж». «Не до розлуки. А що розлука?» «Знаєш, не пійму, тобі це нащо?» «Так, для картотеки». «Розлука пізнається по тому, з ким у розлуці. Хто у ім’яреки ці затесавсь. І як там одному йому лишатись з міркувань безпеки? Близького віддавати – то кому? І як надовго?» «А навік?» «Далекий, тоді стоїш, утуплений у тьму ту саму, що зіниці, перш ніж меркти, собі готують для густого сну. А иноді здригаєшся від горя, картину змалював собі ясну. І ні тобі лисичок або моря». «А як пора припала на весну?» «Весною легше». «Спірно це. У спорі не забувай про поля білизну». «Тоді ти – ніби вирване із поля». «А ясна не кровлять, коли засну». «Ну, знати, є на те Господня воля... А що тобі розлука?» «Маячня... Ну, клацнуть і позаду мене двері. Коли удень, можливо, сяйво дня». «А ніччю?» «Позаяк, по атмосфері». «Ну, може, десь і блимне навмання. А ні – то прихистить лавчина в сквері». «А втрачене тебе не здоганя у спогадах?» «Усі вони химерні». «А втрат передчуття – також дурня?» «Нікчемніш, аніж черевам – вечері». «Нікчемніш? А години у нитті про дружбу?» «Її нить кріпка і нині. Принаймні, щодо спільного в житті. Разом нам ліпше, мабуть, по причині сугубій в бутії...» «Та не на “ї”! Не бутіє – але буття». «А ти ні оте, ні се... і річ у небутті, коли мене не буде у помині, як своєрідній мітці на рівнині». «Моїй, еге ж, опорі в німоті...» XII. Горбунов і Горчаков«Ти вже вечеряв?» «Я уже. А ти?» «І я вечеряв». «Ну, і як капуста?» «Щеці ще ті – у сенсі густоти, аби чекати ліпшого: не густо». «А щі і так здебільшого пусті. І приказка – нівроку». «Пусто суто. Їм оцту б трішки задля гостроти!» «Геть пусто». «Що стосується смаку, то відмінні й пустота від пустоти». «Хотілося б не плямкання, а з хрустом». «Ну, позаяк горує пустота, на часі попоститись і самому у домі, де завчасно Піст настав». «Це щодо жовчі стін іззовні дому?». «Так, наша географія проста». «А що по тому? Де воно – по тому! Кому воно? Після зняття з хреста?» «Це ти про що?». «Прийми, як ідіому». «Тоді дадуть лаврового листа». «І розведуть на око дозу брому». «А це не може кінчитись добром. Цей бром іще агукнеться здоров’ю». «Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром! Ти бачив, що він коїть з головою: Бабанов розлучився зі срібром, Міцкевич – зі бровою вороною. Мене спіткав на тімені розгром, не довго і до мізків геморою». «Бром – це стіна між бісом і ребром, щоб мізки не морочились любов’ю. Попив його я в армії». «Один?» «Вся армія. Ми видумали слово. Він називався «супротистоїн». Яка із ним Уланова-Орлова!» «Я був брюнет, але тепер блондин. Не проділ – пліш! Порушена основа... Тканин нема... а мріяв до сідин дожити...». «Далебі, діла, панове». «Які діла, шановний? Опочинь». «А що, як ця дурня не тимчасова? " «Яка?» «Зі волосінню». «Не дрижи». «Та холодно». «Засунув би ти руки під укривало». «Правильно». «Скажи, що є любов?» «Сказав... Аби ще звуки та посували смислів рубежі...» «Любов є передмова до розлуки». «Та ну тебе!» «Я ідолом олжи постану, аби правнуки і внуки на голову щось клали». «Ні, лежи». «Та я без позаяків і докуки». «А най їй трясця, – студіні з вікна!» «Так щілі у замазці!». «То – про око. Глянь, он і батарея льодяна!» «І брудно тут, і холодно, і вогко... Гляди, зоря над деревом, – вона без телескопу видна». «Одинока на око, ще не значить, що одна». «Оце і я подумав ненароком, а що, як хрест та попиляти на ті ж дрова, дим сягне отак висóко?» «Ти мариш?». «Ні, даю собі ладу, тобі у поміч». «Вдячний за сердечність. Давай уже, кажи начистоту». «Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть». «Так, зуб на зуб і я не попаду». «Ти ба!». «А бути людяним – залежність. Склади поліна ліпше як звізду». «І правда. А про око – і причетність до вічности, ні докорів хресту». «Аби лишень не глупа нескінченність». «Котра година?» «Пізня, як і ніч». «Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі». «Дружина, донька там. І ними сниш. Любов така – вона взнаки і в шлюбі». «Я теж поженихатися не пріч. Тобі, либонь, не слід було». «На кутні гигикаєш: ба, дався умлівіч мій шлюб тобі». «На те і ночі глупі!» «Ну, монотонна річ не варта свіч. У сім’ях ями є, яри: все вкупі». «Котра година?» «Миті до нуля». «О, пізно, вжеж». «І хай урчати пузу від цифір, а скажу тобі, що для полегші “о” я відданіший плюсу». «Ну, видав мимохіть я кругаля... Множ прикус і на позіху спокусу. Чого ти домагався, як валяв все в купу?» «Недоступности Ельбрусу». «А впадини годящої Земля не виглибить на пліч твоїх обузу?» «Коли уже і скучив по горі, то думай про Ґолґоту, по причині того, що березіль в календарі, і кану я в якій-небудь лощині». «Чи óболоком, буцім у чадрі, зіграєш духа в онім чортовинні». «На свій аршин ти міряв – на порі твоїй двоглавій сніговій вершині не уміститись у моїм аршині, падкім на кучугури у дворі». XIII. Розмови про море«Безсмертя обіцяє твій підхід! А я, з твоїм пророцтвом, апріорі уже наполовину інвалід. Як снів моїх прожектор в коридорі, твій світоч мені мли не веселить... І це не в докір, далебі, не в спорі суть справи. Та нехай йому горить!.. В немеркнучім, здійнятім горі зорі щось усякчас незле таки бурлить, немовби море. Думаю, що море...» «Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота. Не дасть мені оточення вороже без дрожу чути це і без стида за світоч. Адже води моря – ложе западини. Одначе, зась підстав зійти туди, хай істина й дорожче... Однак тобі я шкоди не завдам! Куди мені! Тим пак, супроти ночі не певен ти, це море чи... Біда. На що, прости м’я, Господи, це схоже?» «Гадаю, море... Чайки на молу хапають з рук жіночих крихи хлібні. І вітер, подивований теплу у дранті піл, вбира в оборки пінні Їй туфлі... І вона, вітрам на тлум відкинув чілку, в сутички чаїні шпуляє хліб і дивиться у млу... Стає далекозорою у рвінні угледіти в Туреччині пчолу». «О, так, це море. Іменно воно. Його пучина, відки недаремно, як витязі, ми вийшли так давно, що, не чіпляйся ти цієї теми, забув би я, що є у нього дно і горизонт, і різні ще системи в цім просторі, крім тої, де дано і барвам стін двоїтись, безіменним з ліловим в смугу – нам; де, все одно, поверхні не перечать жадним денам». «Це дещо, значно більше, аніж ми, що гріє нас, хоча не батарея, рівняє гори-впадини з людьми, і знов здіймає з поміччю Борея, і знов несе углиб своїх струмин. Я відчуваю, як вібрує рея тих сходин, що виводять нас зі тьми в безодні та у висі емпірея зі пінним закипанням бахроми – безсонним ескалатором Нерея». «А я в морях не виявив підстав для піших мандрів, для довіри водам. Хіба, прихопить, звісно, льодостав. Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам кінця не видно. Пак літа й літа, невідомі й тевтонським родоводам, триватимуть вони. Кудись у даль дедалі ти брестимеш перегодом, де в море вітром зіткана вода. До кого лиш, – зі цим небесним зводом?» «Для цього і моя душа слаба. Я – хвилі, а не викрашені наші простінки бачу всюди, де судьба приб’є мене, від Раю до параші. І це, мій Горчаков, не похвальба: у цім водонебеснім єралаші об чім була б іще моя мольба? Для гожого різнити їх годящі й морські вали – як гаубиць пальба молінням слізним щодо вмісту чаші». «Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня. Гаразд, забув я витівку з дровами... Пригадую, кружляв ти навмання та окіл снів. Я бавився словами, і я сказав, що сон – це спадок дня, а ти назвав лисички островами. Кажу й тепер те саме, що зрання, що дуже жорстко нам під головами. Тепер ти бачиш: море – маячня! Хіба що сон, ба, з більшими правами». «А що є сон?» «Основа всіх основ». «Вві сни ми і впадаємо, як в ріки». «Ми в темряву впадемо. Без обнов твій розмисел. Що толку від каліки!» «Сон – вихід зі затьмарень». «Горбунов! Якому ми століттю нині свідки?.. Аби ж новий!» «І людові – покров». «При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? " «Люд поринає в сон, спливає знов». «Що ж визначає суть його?» «Повіки. Заціп їх, і побачиш темноту». «А як при світлі?» «Однаково, врешті... Як раптом зауважиш видноту... Одну, і другу... на приміті треті. У вухах шум і холодно, як тут. І парапет, на нім дитина в светрі. І чайки хліб хапають на лету». «А я, я не стояв на парапеті?». «Усе, що бачив я в хвилину ту, чіткіше, чим тебе на табуреті». XIV. Розмова про розмову«Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт! «Бабанов, будь за свідка: той ще крендель. «Дивись: я щойно встав на табурет! Без ґудзиків халат мій і без петель! Ти бачиш, Горбунов, мій силует? «Кальсонів колір?» «Бачу руку, пензель...» «Дивись, розмажу зовсім твій портрет. Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль! Тепер із моря буде вінегрет! Гад! Ти це чуєш?» "...Мене, мене, текел..." «Ах, так! Тоді понюхай кулаки! Доводиться учити істуканів! Отримуй бо!» «Анумо, дай взнаки, хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?» «По моєму, Гор-банов». «Ти гріхи, я бачу, відпустив мені! Зі кранів твоїх не ллє ще океан!» «Ги-ги». «Що скалишся? У, барани погані!» «Чого ви там зчепились, бирюки?» «Міцкевич, щезни! Я із ветеранів, і раз моргала – я тобі сказав – чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі, і ніч уже.» «Так я й оперезав за те, що не від болю і поволі». «Кажу тобі, гальмуй і відповзай!» «Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?» «На кого преш, комахо? За базар, гляди, порву пащеку!» «Нумо, вмовкли!» «Гов, мужики, якого ця буза?» «Пес його зна. Під хвіст, напевно, солі посипано». «Атас! – Гов, не стирчи!» «До ліжок, нумо!» «Ба, уже добігли!» «Ти, Горбунов, заціпся і мовчи, немовби спиш». «А він і склепив вирла, уже заснув». «Атас! Дзвенять ключі!» «Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!» «Заткнись, кретин!» «Бабанов, не дрочи». «Облиш його уже». «Самі дебіли...» «Ну, Горбунов, подайся в стукачі...» «Та він заснув». «Ну, братці, ми і влипли!» «Як лікарів вітають? Га? Мерщій!» «Підвестися повинні, небораки!» «Є нарікання?» «Як у вас харчі?» «За шум я чув, а де боїв ознаки?» «Яка там бійка, забавки мужчин». «Ага, медбрат наплів, забив нам баки». «Ти не виляй». «Мостини дощ змочив?» «Та сцяки це». «Я бачу сам, що сцяки. Не що таке ручай, кажу, а чий!» «Так чий, орли?» «Га, козаки кубанські?» «Міцкевич!» «Га?» «Ану, підтерти вмить!» «Нам, лікарям, за побут ваш боліти». «А Горбунов розлігся чом?» «Він спить». «Він, значить, спить, а ви примірні діти?» «Уже уклались». «Правильно, лежіть». «Ну, ми пішли». «І нічого хропіти». «І щоб я чув, як муха пролетить!» «Мені б до вітру...». «Мусиш потерпіти». «Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід». «Ось вам з новин: супутник на орбіті». «Хух». «Горчаков, це ти напудив, га?» «Іди ти ік...» «І гайда, гайда спатки». «Оце б до Великодня пирога». «І розговітись. Маселка б, ковбаски...» «У докторів цікавитись вагавсь?» «А міг і скористатися з підказки: він сам питав». «Я щойно забагав». «Заткніться. Забагалось: Паски, Паски». «Поглянь, он Горчаков ледь не ляга до Горбунова». «Це задля відмазки». «Ти справді спиш? Еге ж, не підманув, і справді, спиш... І сум’яття у пасмі... І як воно стряслося не збагну. Пробач мені, пробач, це – як цунамі. Давай подушку трішки підійму... Зручніше так?.. Я досі у знетямі... Пробач... Мені це все не по уму. Спи... спи... як з мого погляду, принаймні, триматися і ні на чім йому – скрізь перепони тут. І ми – незграбні... Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій не висурмить. Я твій, на зло поробам, сон стережу... ...нехай їй грець, трубі! Ти ще не звик, як я, таким ось робом. Пробач мені у зайвій похвальбі. Пробач мені за все допіру, скопом. Спи, друже мій. Я тут, я при тобі. Не над, не під, а у тебе під боком. А щодо часу – я діжду, дастьбі, коли твій погляд стріну ненароком... Що бачиш? Море? Хвилі на морях? А ти бредеш у хвилях коридором... І риб у дверях мовчазний косяк... Я – вслід тобі... і горі перед зором вода бурлить, кипить, як в казанах... І ради дати зась з її напором... Ти щось казав?! Почулось... Не инак, розмовою я марю радше сам... Над морем Борей бушує, пасма в ковтунах, подушка у млинець... капець опорам...»
|