|
А. Горбунову Вечеряли лапшею знов, і ти, Міцкевичу, у роті й ріски не мавши, не торкався до їди. Тому, без ризику з-за миски злобити медбратів своїм смаком, я плівся перегодом за тобою до убиральні, де чекав відбою. «Еге ж, за січнем лютий, а слідком і березень.» – Оривки точок зору, сіяння кахелю, фарфору, кришталь води змивав дзюрком. Міцкевич ліг, з оранжевого вічка свого більма не зводячи, до ліжка. А, може, долю звидів і пізнав... Бабанов в коридор медбрата визвав. Я кляк лицем до темного вікна, мов застував спиною телевізор. «А бачив, Горбунов, який там хвіст!» «А око!» – «Або наріст, – вочевидь, то був плавець?» – «Як гуля, чи нарив». Весь лютий, що минав в дворі, ми зоряних на оці мали Риб, чесали тім’я і зціпляли пельки в тім місці, де підлога в мокроті. Де рибу подають, бува, на стіл, але не подають ножа й виделки.
|