|
Піщані ці горби, ці зарослі сосни. Сльотаві весни тут і сиро восени. На вітрі море стріпує оборки свої знебарвлені, а зі сусідніх дач то діти часом зайдуться уплач, то звискне Лємешев зі тупленої голки. Відмілини полин, зогнилий очерет. Йде мати-одиначка; зі штахет прання знімає. Часом кочет рипне: то пасинок природи, хмурий фінн, пливе свій невід вибрати з глибин, та в сіть пороблену не йде рибина. Тут мева знизиться, майне отам баклан. То, з алюмінію аероплан, доречніш лонам хмар, чим птичі веремії, пливе до півночі, де байдикує швед, сирою губкою, чий сірий силует за лона прісні не корить стихії. Тут узірцями обрію, з води приступними стають покинуті форти. Тут і самітня парусина яхти, хоча і креслить далечі лазур, покревницею бачиться не бур, а – заболоченого гирла Лахти. І око, звикле до зникання тіл по мірі відстані, собі наділ угадує – де тілу дати ради не випадає, де утрат не жаль: бо неосяжнішою видається даль перед пропажею, чим вид утрати. Коли помру, хай і мене сюди перенесуть. Нікому я біди не скою, як і ріні – хвиля гожа. Обіймів лагідніш, тугіш клешні немає инде втікачу й ніжніш, ані безгрішніше, ні запраніше ложа.
|