|
У ті часи, в країні лікарів- дантистів, чиїм донькам любі речі зі Лондону, чиї герби, урешті, нічий стискають в кліщах догори Зуб Мудрости, я, – на мої літа обізнаний в руїнах Парфенона, шпигун, якщо не п’ята їх колона гнилій цивілізації, а так – професор слова красного – я жив у коледжі, край більшого зі Прісних Озер, куди у водоростей різних був кликаний тягти щомога жил. Усе, що я писав тоді, сповна змістово пасувало третій крапці. Я падав горілиць в одінні на постіль свою. А щойно, у мовчанці зорю на стелі бачив прикінці, вона, догідно правилу згорання, збігала у подушку по щоці, хутчій, чим я загадував бажання.
|