|
Петру Вайлю Учора настало завтра, з третьої пополудні. Сьогодні уже «ніколи», кілько їх не лічи. Те, чого більш катма, уподобало будні з вогким числом газети і без яйця в борщі. Від звернення «Іванов» літ і літ епоху порябить, тут як тут, з колами по воді. Так солдати над бруствером із окопу бачать отам себе і тоді. Там епідемія нежиті, і цвітові – не до пáхів, і легіт листя настійний, як натяк на манію, і місто, буцім та дошка для чорно-білих шахів, де жовті перемагають, схоже на нічию. Так раніше смеркає від лампочки в коридорі, і пасмо гір насторожує, згортуючись, вігвам, об чім, аби не ломитись ночі глупої, зорі згідні, ледь зі опівдня, оповістити вам.
|