|
Історія у викладенім нижче правдива. Позаяк, у наші дні, не тільки лжа, але і гола правда дедалі вимагатиме підтверджень і доказів. А чи не є це знак, яким скрушним стає подібним чином світ, мінячись? Бо очевидна правда наразі є не правда, а лишень обґрунтувань тих сума. І тепер ніде не кажуть «вірю», кажуть «згоден». В вік атому людину надять більше не речі, а підспідок у речей. І, як дитю, що, патраючи ляльку, ридає, бо надибує труху, отак підґрунтя тих або оцих подій їх очевидцю й заступає безпосередньо дію. Це чаїть спокусу неабияку, оскільки мотиви, штиб стосунків, лад – усе вбачається життям. Щодо якого навчали нас і ставитися, як до висновків, підхожих їх об’єкту. І видається инколи, що досить переплести взаємини, мотиви, проблеми, середовище – і вже щось відбувається; скажімо – злочин. Ба, ні. За вікнами – звичайний день, накрапує згори, снують машини, і телефонний апарат (клубок катодів, спайок, опорів, клем тощо) німіє переконливо. Подій не трапилось. І дякувати Богу. Описане тут відбулось у Ялті. Природно, позаяк підстав доволі триматись вищезгаданих уявлень про правду, – я і патратиму сам цю лялечку. І хай звиня мене читач прихильний, щойно де-не-де додам до правди елемент мистецтва, що головно і визначає чин перипетій канви (хоча мистецтво письменника не є мистецтвом жити, а образ і подоба). Низці свідчень опорою слугує послідовність, в якій ті надавались. Як примір потреби радше правди у мистецтві, аніж митецьких вправ – у голій правді. 1«Увечері він сам оповістив стосовно стрічі. А була домова ще у вівторок, що в суботу він навідається. Так, ще у вівторок. Я зідзвонився з ним і запросив його зайти, і він сказав: «В суботу». Чом у суботу? Ми уже давно збиралися засісти й розібрати один дебют Чигоріна. І все. Другої, як ви кажете, мети, ніким не убачалося. Уже б з побіжних міркувань, адже бажання побачити приємну вам людину метою не назвеш. Утім, це вам видніш... ба, прикро, що надвечір його дзвінок цю зустріч скасував. Шкода! бо я чекав його візиту. Як ви спитали: хвилювався? Ні. Він розмовляв спокійно, як і завше. Звичайно, телефон є телефон; та, знаєте, не бачачи обличчя, пильніше вислуховується голос. Не чув я хвилювання в нім. Хіба що він якось дивно добирав слова. Давалась узнаки тривалість пауз, завжди нервових дещицю. Бо ми мовчанку співрозмовника здебільше розцінюємо як потугу думки. А це було чистісіньке мовчання. Ви відчували тишу як свою провину в цім триванні, і, скажу, це часом дратувало неабияк. Так, сам я знав, причиною була контузія. Так-так, я в цьому певен. А чим ви ще поясните це. Га? Так, дійсно, він не хвилювався. Втім, суджу лише за голосом. Наразі додам, про всяк випадок, від себе: того вівторка, і в суботу згодом чув звичні інтонації. Гадаю, якщо тоді у нього що й стряслось, то не в суботу. Він же сповістив! Ні, спересердя так не розмовляють! Скажімо, я, коли хвилююсь... Що? Як почалась розмова? Так, будь-ласка. Я, тільки-но почув дзвінок, негайно зняв слухавку. «Добридень вам, це я. Шкода, але дзвоню перепросити. Так сталось, що навідатись до вас я не зумію». Правда? Що ж, шкода. А в середу? Мені вас турбувати? Даруйте, ну звичайно, без образ! До середи? І він: «Тоді добраніч». Так, ця розмова відбулась о восьмій. А я після розмови вимив посуд і вийняв дошку. Він, в минулій грі, мені порадив хід ферзем – Е-8. То був чудний, ні – чудернацький хід. Чи божевільний. Геть не у манері Чигоріна. Так, зовсім божевільний, без очевидних змін, але при цьому він зводив нанівець і сенс етюду. У всякій грі суттєвий результат: поразка, перемога, хай нічийний – одначе – результат. Але цей хід – він ніби спонукав усі фігури до сумнівів у власнім існуванні. Я міркував над ходом допізна. Цілком можливо, саме так колись і гратимуть, але стосовно мене... Даруйте, не збагну вас: чи не каже мені про щось це прізвище? Еге ж. П’ять років, як ми з нею розлучились. Все вірно, ми не брали з нею шлюбу. Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні. Який їй сенс про це розповідати? Що? Ця світлина? Дійсно, я її завжди ховав перед його візитом. Ні, що ви, не потрібно вибачатись. Запитання цілком доречне, я ... Як я дізнався про саме убивство? Вона дзвонила до мене в ту ніч. От у кого бентеженим чувся голос! 2«Ми бачилися цього року рідко, та бачились. У мене він бував зо двічі в місяць. Инколи ще рідше. У жовтні не з’являвся взагалі. Так, він попереджав мене дзвінком напередодні. Деколи за тиждень. Щоб виключити плутанину. Я, ви знаєте, працюю у театрі. Там завше несподіванки. То хтось захворює раптово, чи втікає на кінозйомки – треба підмінити. Це, зрештою, не дивина. Принаймні – він добре знав, що у мене тепер... Так, вірно. Отже, вам і це відомо? Утім, пардон, це ваше амплуа. Але оте, що є тепер, це досить серйозно все. І я вас запевняю, що це... Так, не зважаючи на це, ми зустрічались. Як вам пояснити! Він, бачите-но, був доволі дивним і мало схожим з будь-ким. Але всі, всі люди між собою мало схожі. А він різнився навіть серед всіх. Так, саме це і вабило у нім. Коли ми йшли разом, довкола все переставало існувати. Тобто, продовжувало рухатись, вертітись – світ жив: і він його не затуляв. Я не кохання маю на увазі! Світ жив. Та на поверхні всіх речей – рухоміших і зовні незворушних – раптово виникала ніби плівка, ба, ні – отой серпанок, під яким світ повен беззмістовної подоби. Так, знаєте, в лікарнях в білий колір фарбують завжди ліжка, стелі, стіни. Ось уявіть собі мою кімнату, засипану снігами. Чи ж не дивно? І, менше з тим, чи не здається вам, що меблі неодмінно б горували на тлі цих перевтілень. Ні? Шкода. А я гадала, що оця подоба міняє напріч зовню мого світу. І я жила цим дивним відчуттям. Так, саме через це стосунків з ним назовсім не порвала. А заради чого, даруйте, квапитись мені з ним розлучатись? Задля капітана? А я так не вважаю. Він, авжеж, серйозний чоловік, хоч офіцер. Але те відчуття дало мені безмірно більше! Він один спомігся його створити. Боже. Я лишень тепер на півшляху до розуміння, яким же дорогим мені було те відчуття! О, так, як це не дивно... Що саме? А оте, що я сама віднині стану часточкою світу, що і мене оповива наліт отої патоки. А я вважати буду, що я не схожа з иншими! І доки усі свою плекатимуть осібність, нічого не збагнуть. Який це жах... Даруйте, я наллю ковток вина. Ви також? З задоволенням. Ну що ви, про вас я так не думаю! Коли та де ми познайомились? Чекайте. Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там: в Лівадії, на санаторськім пляжі. А де іще стрічатись із людьми у нашій глухомані. Як, однак, ви освідомлені у цім! Зате і вам не угадати змісту слів, якими починалось це знайомство. А він сказав: «Я розумію, як я вам обрид, але...», а все, що далі, не так важливо. Правда, в цьому – щось? Як жінка, щиро раджу залучити цю фразу в особистий арсенал. Чи знаю щось я про його сім’ю? Нічого майже, власне. Тільки те, що син у нього є – от тільки де? Утім, я помилилася: дитина у капітана... Так, хлопчак, школяр. Похмурий, майже викапаний батько. Ні, більше за сім’ю і не скажу. І про знайомих також. Він мене увесь цей час ні з ким і не знайомив. Даруйте, але я – краплину ще. Я згодна з вами: рідкісна задуха. Ні, я не знаю, хто його убив. Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка. Втрачає глузд від ферзевих гамбітів його найближчий приятель. Чого і досі не збагну, так тої дружби. Там, в цьому клубі, вони так димлять, що димом тхне увесь Південний Берег. Ні, капітан прийшов тоді в театр. В цивільному, авжеж. Мене дратує ця форма. Так, вже відти ми разом пішли до мене. А його знайшли в моїм параднім. Він лежав в дверях. Скидалося на те, що то п’яниця. У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма. Але я за плащем його впізнала: на нім був білий плащ, увесь в багні; так, він не пив. Я певна щодо цього; так, він, гадаю, повз. І довго повз. Опісля? Ми внесли його до мене і сповістили в відділок. Хто? Я? Ні, капітан. Я почувалась зле. І взагалі – це все було жахітним. Ви теж так уважаєте? Як дивно. Утім, ви зобов’язані... Ні-ні: так, звикнути до цього, дійсно, важко. А ви також людина... О, даруйте! Це ненароком вихопилось... Так, будь-ласка, а мені не наливайте. Так, з мене досить, я погано сплю, а ранком – репетиція. Хіба що як засіб від безсоння. Ви у цім упевнені? Тоді – один ковток. Я з вами згодна, – дуже, дуже душно. Нестерпно, так. І тяжко. І немає чим дихати. Не видихнеш. Ядуха. Я задихаюсь, так. А ви? А ви? Ви також, так? А ви? А ви? Я більше – я більше нічогісінько не знаю. Чого від мене ще вам треба? Що вам... Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого? 3«Потрібні мої свідчення? Гаразд, не маю заперечень. Але зважте: не надто сподівайтесь, бо мені про це відомо має бути менше, ніж вам. Ба, як на мене, навіть це достатньо ризиковано для глузду. Гадаю, ви цього не боїтесь, оскільки ви... О, так, тут ви праві: суб’єктові цьому добра не зичив. Підстави вам, гадаю, зрозумілі. Коли і ні – вдаватись до пояснень немає сенсу. Згодьтеся, що вас, насамперед, цікавитимуть факти. Так от: я не приховую – було. Ми не були знайомі з ним. Та я – я знав давно, що в неї хтось буває. Ні, я не знав, хто саме. А вона, природно, про таке не говорила. Та я ж бо – знав! І без розумувань якого Шерлка Холмса, ні, – цілком було достатньо трішечки уваги. Тим паче... Так, осліплення можливе. Але ви геть не знаєте її! Якщо вона мені не говорила за цього типа, то не для того, щоб приховати щось! Їй не хотілось завдати мені клопоту. Таїти, по суті, було нічого. Вона сама зізналась – я її притиснув до стінки – незабаром буде рік, як поміж нами... Я не зрозумів – чи я повірив їй? Авжеж, повірив. Чи стало мені легше – инша справа. Можливо, ви і праві. Вам видніш. Але коли людина щось вам каже, то, мабуть, не затим, аби ви їй не довіряли – навіть рухи губ суттєвіші, ніж правда чи неправда: в їх порухах життя буває більше, ніж в тім, що саме губи промовляють. От я сказав вам, що повірив; ні! Тут сталось дещо поза тим. Я просто побачив – що вона мені говорить. (Завважте, не почув, але побачив!) Збагніть урешті – це була людина, що розмовляла, дихала, тремтіла. Я не хотів вважати це брехнею, та і не зміг би... Вас дивує, як з таким підходом до людини, сам я отримав на погони по чотири зірки? Ба, це – маленькі зірочки. Я починав инакше дещо. Ті, з ким починав я, – вже давненько мають зірки великі. Дехто і по дві. (Розвиньте свою версію, що я невдаха ще – це, вочевидь, повинно посилити її правдоподібність.) Повторююсь, я починав инакше. Я, як і ви, підступности чекав. Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати – такий народ – постійно норовлять охмурити начальство. Але якось, в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув, яка це глупота. Поперед мене лежало двадцять восьмеро людей, котрим не довіряв, – в снігу, солдати. Що? Що? А, чи на часі про оте, що жодним чином не сприяє справі? Та ні, я вам лишень відповідав. Так, я вдівець. Уже чотири роки. Так, діти є. Одна дитина, син. Де був тоді увечері в суботу? В театрі. А опісля проводжав її додому. Він лежав в параднім. Що? Як зреагував я? А ніяк. Звичайно, я впізнав його. Колись я бачив їх удвох в універмазі. Вони там купували щось. Отам, тоді усе й збагнув. Річ в тім, що ми перетинались инколи на пляжі. Нас вабило обох те саме місце, біля самої сітки. І завжди я бачив в нього вколо шиї плями, оті, ви розумієте. Ну от. А якось я обмовився про щось на кшталт погоди – отоді він рвучко схилився і сказав – кудись повз мене: «У мене з вами жодного бажання», а за наступні декілька секунд додавши: «розмовляти», і на тому заціпенів неначе горівіч. Отої б миті, присягаюсь, міг би убити. У очах моїх стемніло, я відчував, як заливає мозок гаряча хвиля, на якийсь момент мені здавалось, сам я знепритомнів. Допоки я себе переборов, він влігся на своїм звичайнім місці, з обличчям під газетою, й на шиї темніли ті, відомі вам синці. Так, я тоді не знав, що за один. На щастя, я тоді її не знав ще. А потім? Потім він, здається, щез; принаймні, не стрічавсь мені на пляжі. А згодом – вечір в Домі офіцерів, ми з нею познайомилися. Якось невдовзі здибав їх, в універмазі... У ту суботню ніч його при ній миттєво упізнав. Казати щиро, зізнаюсь, мимохіть, але зрадів. Инакше це могло тривати вічно, а пораз опісля його візитів вона бувала дещо не в собі. Тепер, гадаю, все складеться краще. Їй матиметься попервах нелегко, але, мені відомо по війні, – і вбиті забуваються. Нарешті, ми виїдемо відсіля. Вже маю і виклик з Академії. Так, в Київ. Її давно запрошують в театр. Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом, цілком можлива і своя дитина. Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того... Еге ж, і зброю маю. Особисту. Ні, це не «стечкін» – ще з часів війни у мене цей трофейний парабелум. Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана. 4Той вечір батько рушив у театр, а я лишився з бабцею удома. Ага, удвох дивились телевізор. Уроки? Але то була субота! Егеж-бо, телевізор. Що там йшло? Уже не пам’ятаю. Не про Зорге? Ага, про Зорге! Тільки до кінця я не дивився – бачив вже раніше. У нас була екскурсія в кіно. Ну от. З якого місця я пішов? Ну, це отам, де Клаузен і німці. Вірніш – японці, знаєте, вони там здовж берега пливуть ще на човні. Так, це було приблизно о дев’ятій. Напевно. А тому, що гастроном в суботу зачиняють о десятій, а я хотів морозива. Та ні, я визирнув з вікна – а він навпроти. Ну, виглянув і вирішив іти. Бабусі не казав про це. Чому? Вона б тоді бурчала – ну, пальто там, рукавиці, шапка – неодмінно. Ага, у куртці був. Та ні, не в цій, а в тій, що з капюшоном. Так, вона на блискавці. Так, він лежав в кишені. Та ні, я знав, де він тримає ключ... Звичайно, просто так! Ні, не затим, аби похизуватись перед кимось! Так, було пізно, темно взагалі. Про що я думав? Ні про що не думав. По-моєму, я просто йшов і йшов. Що-що? Як опинився нагорі? Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху, щойно почнеться спуск, постійно видно всю гавань унизу. Вогні в порту. Там так і підмиває уявити за ними щось цікаве. А коли додому йти – приємніше спускатись. Так, було тихо. Місяць? Місяць – був. І взагалі – краса була шикарна. Назустріч? Ні, не стрілося нікого. Ні, точно не згадаю. Але «Пушкін» відходить о дванадцятій в суботу, а він стояв – у нього на кормі салон розваг, де вікна кольорові нагадують оддалеки смарагд. Ага, якраз тоді... Чого? Та ні ж бо! Її будинок далі, а його я перестрів на виході із парку. Чого? а, взагалі, які у нас стосунки з нею? Ну які – вона красива. І бабуся так вважає. І, взагалі – нічо, не лізе в душу. Мені-то що, – мені усе одно. Вирішувати батьку... Так, при вході. Ага, палив. Ну, так, я попросив, а він мені не дав, і взагалі він мені сказав: «Ану, котися відси», а трохи згодом, я вже відійшов десь на десяток кроків, може більше – впівголосу додав услід – «негідник». Стояла повна тиша, я почув. Я не второпав, що зі мною сталось! Ага, немов мене вперіщив хтось. Мені немов залляло чимось вічі, і я не зчувся вже, як обернувся і вистрілив у нього! Ні, не вцілив: він залишався там, де і стояв до того та палив. І я... і я... Я закричав і кинувся тікати. А він – стояв. А так ніхто зі мною не розмовляв ніколи ще! А що? що я зробив такого? Попросив. Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку! Я знаю, це погано. Та у нас повально палять. Та і не хотілось палити навіть! Я б і не палив, я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні... Я виглядати не хотів дорослим! Я б дійсно не палив! А там, в порту – суціль вогні і світлячки на рейді... Я тут би також... Ні, я не зумів це все як слід... Але, прошу вас дуже, прошу вас: не кажіте цього батьку! Бо він приб’є... Так, я поклав на місце і ліг до ліжка! Батьку не кажіть! Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га? Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?» 5Такий-то і такий-то. Стать і вік. П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск. Де народився. Штамп прописки. Де, коли і ким був найдений вже мертвим. Підозрюваних прізвища: їх троє. Отож, серед підозрюваних – троє. Можливість запідозрити кількох людей у вбивстві ними однієї доволі красномовна. Так, звичайно, і тріїця людей здійснити в змозі одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти. А тут – убивство. І самий вже факт, що під підозру підпадають троє, є запорука визнання, що кожен спроможний вбити. Це лишає сенсу всі пошуки – оскільки в результаті розслідування тільки й дізнаєшся, хто саме; але зовсім не про те, що усі б так не могли... Ну що ви! Ні. Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі окремий намір одного чинити убивство, з хистом иншої людини розплутати його – попри увесь зв’язок їх очевидний – безперечно нічуть не рівнозначні. Але це їх близість не скасовує. О, так, усе це прикро. Як? Як ви сказали?! Що нашвидку наведене число осіб, на котрих падає підозра, об’єднує їх мовби і слугує якимось чином алібі? Що нам не вдасться трьох наситити єдиним курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця у цей ніяк не вписується окіл, а десь за його межами. І він серед отих, кого не запідозриш?! Міркуючи инакше, вбивця – той, у кого і підстав катма для вбивства?! Так, цього разу так воно й було. Ви праві тут. Однак, усе це... все це... Це просто – апологія абсурду! Апофеоз безсенсовости! Мара! Виходить, що тоді воно – логічне. Чекайте! Поясніть мені тоді, в чім сенс життя? Невже у тім, що вигулькне з кущів хлопчак у куртці та стрельне в вас не цілячись? Ба, щойно усе це так, тоді скажіть – чому діяння називаємо злочинним? І поготів – розслідуємо! Жах. Відтак, життя – очікування вбивства, і слідство тільки формене чекання, і що злочинець зовсім не злочинець, і що... Даруйте, мені трішки зле. Піднімемось на палубу; тут душно... Еге ж, це Ялта. Бачите – отам – отам цей дім. Ну, трішки вище, біля меморіалу. Гляньте – скільки сяйв! Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки дадуть йому. Усе це поготів не наша справа. Це вже – суд. Напевно, йому дадуть... Звиняйте, я тепер не маю сил торкатись теми кари. Мені щось душно. Але це мине. Так, в морі буде безумовно легше. Лівадія? Онде вона. Отам, в юрмлінні ліхтарів. Еге ж, шикарно? Так, хоч і поніч. Як? Я не почув був? Так, слава Богу. Ось і пливемо. «Колхіда» здійняла бурун, і Ялта – з її квітками, пальмами, вогнями, відпускниками – в чергах до дверей, закритих напріч зайдам, як ті мухи, довкіл світильників, – заледь гойднулась і почала повільно розвертатись. Ніч над морем відрізняється від ночі над сушею приблизно в той же штиб, як дзеркалом впритул відбитий погляд – від погляду зустрічної людини. «Колхіда» вийшла в море. Від корми водою розбігався темний слід, і сам півострів поступово танув у мороці. Вірніше, повертався до контурів, за котрі нам усім нагадує географічна мапа.
|