В полдневный зной в долине Дагестана...
М. Ю. Лермонтов

I


Швидкість кулі з падінням температури
дуже залежить від рис мішені,
від бажання зігрітись в мускулатурі
торсу, в пітканні судин яремнім.
Брили лежать, як обози війська.
Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
Звисока осипається не марка побілка.
І літак розчиняється, ніби цята молі.
І пружиною споротого матрацу
гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
начебто збігла пінка, кров збіга не одразу
в ґрунт, а береться у тверду кірку.

II


Північ, пастух і ратай, жахає стадом
Аравію, ширячи псячий холод.
Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
Панцирований слон задирає хобот –
пріч подалі чорної миші
міни в снігу – відригнути горлу
глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
як Магомет, посувати гору.
Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
покривають нестачі, собі не в збиток.
Непоступна, гора відступає спіхом
свою нерухомість тілам убитих.

III


О, начувані піснею слов’янина
вечори Азії. Видубіла, сира і
не потравна людська свинина
на долівці у караван-сараї.
Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
пахне шматтям, вільгим духом лазні.
Сни одинакові, теж вологі.
Більше патронів, чим ради у споминанні,
і заціпив гортані «ура» осадок.
Слава жінкам – долівіч зі учину
у абортаріях в шістдесятих,
від ганьби рятуючи батьківщину!

IV


В чім напучання дзижчання трутня?
В чім – гвинтокрилого апарата?
Вижити – річ, не в примір марудна,
чим огороди, горож заради
чи які карткові ансамблі.
Все нестійке, на поталу дулу:
сім’ї, звивин сусіки, саклі.
Над розвалинами аулу
ніч. Ллючи під себе мазутом,
стигне залізо. Місяць-нетяга,
чобіт здибуючи невзутим,
вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

V


Святні, висотні настоянки на озоні.
Привізна буцім, звалена як попало
бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
пустота. Розродися зорі
життям, лунали б аплодисменти
маестро-артилеристу, акордам фуги.
Убивство – безхитрісна форма смерти,
тавтологія, арія від попуги,
справа рук, либонь, та брови дугою
проти мухи житечної у прицілах
молоді, що знайома з кров’ю
тільки з чуток та ламання цілок.

VI


Натягни укривало, вирий углиб матраца
ямку, заляж і слухай «у-у» сирени.
Наступне обледеніння – обледеніння рабства
наповзає на глобус. Його морени
підминають держави, розумування, блузки.
Бубнячи, вирячуючи орбіти,
ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
У хребта в шані вічність. В примір повікам.
Ранком звестися зась з карачок.

VII


В стратосфері, кинута всіма, сучка
лає, слинить ілюмінатор.
«Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка».
Шарик під нею, на нім екватор.
Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
що у віспі падкі до білила скули.
Стид їхній всотаний прапорами.
І сполотнілі несучки-кури
в кліті підвалу, після побудки
відкладають білі, як цнота, яйця.
Коли що і чорніє, то тільки букви.
Як сліди уцілілого дивом зайця.
Петро Скоропис2020