IШвидкість кулі з падінням температури дуже залежить від рис мішені, від бажання зігрітись в мускулатурі торсу, в пітканні судин яремнім. Брили лежать, як обози війська. Тінь заглибилась в суглинок мимоволі. Звисока осипається не марка побілка. І літак розчиняється, ніби цята молі. І пружиною споротого матрацу гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву, начебто збігла пінка, кров збіга не одразу в ґрунт, а береться у тверду кірку. IIПівніч, пастух і ратай, жахає стадом Аравію, ширячи псячий холод. Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном. Панцирований слон задирає хобот – пріч подалі чорної миші міни в снігу – відригнути горлу глевтяка зі утроби кивком, рішивши, як Магомет, посувати гору. Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм покривають нестачі, собі не в збиток. Непоступна, гора відступає спіхом свою нерухомість тілам убитих. IIIО, начувані піснею слов’янина вечори Азії. Видубіла, сира і не потравна людська свинина на долівці у караван-сараї. Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги; пахне шматтям, вільгим духом лазні. Сни одинакові, теж вологі. Більше патронів, чим ради у споминанні, і заціпив гортані «ура» осадок. Слава жінкам – долівіч зі учину у абортаріях в шістдесятих, від ганьби рятуючи батьківщину! IVВ чім напучання дзижчання трутня? В чім – гвинтокрилого апарата? Вижити – річ, не в примір марудна, чим огороди, горож заради чи які карткові ансамблі. Все нестійке, на поталу дулу: сім’ї, звивин сусіки, саклі. Над розвалинами аулу ніч. Ллючи під себе мазутом, стигне залізо. Місяць-нетяга, чобіт здибуючи невзутим, вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха. VСвятні, висотні настоянки на озоні. Привізна буцім, звалена як попало бéзгомінь. Збухла, мовби опара, пустота. Розродися зорі життям, лунали б аплодисменти маестро-артилеристу, акордам фуги. Убивство – безхитрісна форма смерти, тавтологія, арія від попуги, справа рук, либонь, та брови дугою проти мухи житечної у прицілах молоді, що знайома з кров’ю тільки з чуток та ламання цілок. VIНатягни укривало, вирий углиб матраца ямку, заляж і слухай «у-у» сирени. Наступне обледеніння – обледеніння рабства наповзає на глобус. Його морени підминають держави, розумування, блузки. Бубнячи, вирячуючи орбіти, ми плющимося майбутнім, як оті молюски, бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти. Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон. Перемкни вмикача, скрутись у калачик. У хребта в шані вічність. В примір повікам. Ранком звестися зась з карачок. VIIВ стратосфері, кинута всіма, сучка лає, слинить ілюмінатор. «Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка». Шарик під нею, на нім екватор. Як ошийник. Згірки, поля з ярами, що у віспі падкі до білила скули. Стид їхній всотаний прапорами. І сполотнілі несучки-кури в кліті підвалу, після побудки відкладають білі, як цнота, яйця. Коли що і чорніє, то тільки букви. Як сліди уцілілого дивом зайця.
|